Маг - Джон Роберт Фаулз

І водночас — падіння траєкторією параболи, виверження сімени. Скороминущість і мінливість стали невід’ємною частиною того, що відомо про досвід. Становлення й існування звелися до одного цілого.

Здається, я знову на мить побачив зірку — в її звичному вигляді на небосхилі, але тепер уже в процесі становлення-існування.

Я неначе вийшов із дверей, обігнув земну кулю й повернувся до тих самих дверей і водночас інших.

Тоді все потонуло в пітьмі. Я впав у безтяму.

А тоді знову засяяло світло.

Хтось постукав у двері. Зодягнений у піжамі, я лежав у постелі й видивлявся на стіну. Мою одежу складено на спинці стільця. Світало, на верховіття сосон за вікном падали перші, ще слабкі промінці сонця. Я глянув на годинника. Скоро шоста.

Я сидів на краю ліжка, потонувши в нахлинулій темній хвилі сорому й приниження. Отак підпасти під Кончісову владу, оголитися перед ним, а то й, може, ще кимсь іншим — наприклад, Жулі.

В уяві змалювалася картина — уся компанія розсілася біля мене в шезлонґу й сушить зуби, слухаючи словесний стриптиз — мої відповіді на гіпнотизерові питання. Жулі… Безумовно, Кончіс теж гіпнотизував її, тому-то й не могла йому брехати.

Свенґалі і Трільбі[149].

Перед очима враз постали всі вчорашні містичні пережиття — яскраві й чіткі, немов затовчений напам’ять урок, немов подробиці мандрівки в незнайомій країні. Тепер зрозуміло, звідки воно взялося. Старий дурисвіт домішав до ракі чогось наркотичного, галюциногенного — чи не страмонію, про який ідеться в його статті. А тоді вмовив мені всі ці так звані ступені пізнання, втовкував їх, поки я лежав без тями.

Я розглянувся за зеленою брошуркою з медичними статтями. Тут, у спальні, її не було. Ще й цього ключа мені відібрали.

Мені запам’яталася велика пишнота. Либонь, ще більша зіслизла з пам’яті. Добро і зло такого багатства — ці дві речі спонукали мене кілька хвилин сидіти, обхопивши голову долонями й розриваючись між обуренням і вдячністю.

Вмившись і придивившись до себе в дзеркалі, я зійшов долу, де мовчазна Марія подала мені каву. Звісно, Кончіс носа сюди не поткне, а Марія ані словом не прохопиться. Нема чого тут пояснювати, все задумано так, щоб я тривав у сум’ятті аж до наступного візиту.

Повертаючись до школи, я пробував осягти пережите й втямити, чому в цих враженнях, попри їх яскравість і красу, є щось зловісне. Під ранішнім сонцем, серед прекрасних краєвидів не вірилося, що на землі взагалі є щось зловісне й понуре, але прикре відчуття ніяк не миналося. У ньому був присмак не тільки приниження, а й передчуття нової небезпеки, темних чудних справ, у які не варто встрявати. Тепер острах Жулі перед Кончісом видавався набагато вмотивованішим, ніж його співчуття до неї як пацієнтки. Це ще питання, чи вона справді шизофренічка, а ось він справдешній гіпнотизер. З цього можна було б припустити, що вони не змовилися морочити мене гуртом. Я гарячково заходився вигрібати з пам’яті все, що діялося між мною та Кончісом, аби з’ясувати, чи не гіпнотизував він мене й раніше, без мого відома.

Навернулася гірка гадка, що ще вчора пополудні в розмові з Жулі я порівняв своє чуття реальности з тяжінням Землі. Нині ж, як той астронавт, борсаюся в невагомості безуму. Згадався стан Кончіса, схожий на транс, під час сцени з Аполлоном. Невже все побачене стариган навіяв мені під гіпнозом? А може, приспав мене, коли я опинився в місці, підхожому для появи Фоукса? Та чи справді стояли під ріжковим деревом чолов’яга й дівчинка? І навіть Жулі… ні ж бо, досі відчувається дотик її пружної шкіри й непіддатливих уст. Я знову стою ногами на землі. Ось тільки хилитаюся.

І виводить з рівноваги не лише те, що я опинився під Кончісовим навіюванням. Подібно, хоча трохи делікатніше мене гіпнотизувала дівчина. Я завжди вважав (не тільки через мій цинізм), що вже за десять хвилин після знайомства мужчина і жінка добре знають, чи хочеться їм лягти разом у постіль. Кожна хвилина понад ті перші десять стає своєрідним податком, який варто заплатити, коли товар справді привабливий, але в дев’яноста відсотках випадків дуже скоро виявляється, що така оплата геть зайва. Йшлося не тільки про те, що з Жулі передбачався високий рахунок. На додачу вона похитнула підвалини моєї теорії. Дух піддатливости оповивав цю дівчину так само, як незачинені двері, що дожидаються, коли їх нарешті розчахнуть. Однак темнота за ними стримує тебе від того, щоб увійти. Таку стриманість почасти можна пояснити тугою за вимерлим типом лоуренсівської жінки, яка поступається мужчині в усьому й сильніша від нього тільки своєю вродою і темною загадковістю: іскрометний, жвавий самець і каламутна, млосна самиця. У цьому гермафродитському двадцятому сторіччі так перехнябилися й поплуталися сутності двох стáтей, що повернутися до ситуації, в якій жінка поводиться справді по-жіночому, а чоловікові належить показати себе справжнім мужчиною, — це щось таке, як після тісного безликого сучасного помешкання опинитись у старовинній просторій кам’яниці. Досі мені часто кортіло плотських утіх, а нині запраглося кохання.

Весь цей ранок я вів уроки так, ніби й далі був на сеансі гіпнозу, в напівсні розмаїтих здогадок. Кончіс уявлявся мені то літератором-психіатром, який творить романи не словами на папері, а людьми в дійсності, то розумним, але дуже розпусним стариганом, то жартівником понад усі жартівники, то втіленням Свенґалі. І кожна з цих іпостасей зачаровувала мене… а що вже образ Лілі у виконанні Жулі — чи то скуйовдженої вітром, чи то заплаканої, чи то поважної під час нашої