Маг - Джон Роберт Фаулз
Слова йшли потоком, куди й поділася звична Кончісова різкість і уривчастість мови. Щезали поза межами свідомости шум хвиль, прохолода вітру, шорсткість піджака й сам голос гіпнотизера. Сам-один я вдивлявся в зірку, знерухомілий давній король на терасі[148]. Усвідомлював одне-єдине — я лежу й дивлюся на зірку.
А тоді нахлинуло дивне відчуття — немовби я вдивляюся в небо не знизу, а згори, як у криницю.
Зникло моє колишнє «я», чітко зорієнтоване в оточенні знайомих речей. Усе довкілля звелося до цієї зірки. Як в об’єктиві телескопа, вона, не наблизившись, відокремилася від решти посестер у сузір’ї. Не одна з багатьох, а сама зосібна, зависла в синьо-чорному диханні космосу, в порожнечі. Мені дуже добре запам’ятався цей зовсім новий образ зірки — біла світляна кулька, що породжує й вхлинає порожнечу. В пам’яті закарбувалося відчуття, що й я, точнісінько такий самий, як вона, ширяю в темному пустому безмежжі, дивлюся на цю кульку, а вона на мене. Ми врівноважуємо одне одного, як дві однакові гирки на шальках терезів. Безконечно довго триває ця рівновага двох сутностей, завислих одна проти одної у спустошеному просторі, визбутих усілякої думки, всілякого почуття. Пропало поняття краси, моралі, божественности, гармонії форм. Є тільки безпосереднє сприйняття цієї картини — з погляду тварини.
Звідкись з’явилася якась напруга. Я на щось сподівався. Чекання переросло в очікування. Я не знав, у якому образі постане це сподіване — зоровому чи слуховому. Воно прагло постати, а я прагнув зауважити його. Зірка ніби згасла. Це, мабуть, Кончіс наказав мені заплющити очі. Геть усе обернулося порожнечею. Пам’ятаю тільки два слова — начебто з гіпнотизерових уст: «сяй» і «стережи». Осяйне сторожке ніщо — морок і очікування.
І тут мене звично, дуже природно обдало вітром. Я підставив йому, теплому та свіжому, обличчя й раптом пройнявся п’янкою бентегою, зауваживши, що дує з усіх боків нараз. Моя зведена рука відчувала це. Мене зусібіч обвівали темні потоки повітря, ніби від тисяч невидимих опахал. І це тривало, як і перед тим, цілу вічність.
Якоїсь миті почалися зміни, спершу непомітні. Вітер став світлом. Таку метаморфозу я сприйняв не те що зором — попросту був певен її, зовсім не дивувався, й цю певність, як гадаю, навіяв мені Кончіс. Світло несло несказанну ласку й утіху. Перебувши довгу понуру зиму, душа купалася в сонячному промінні. Розкішне відчуття — сприймаю й притягую світло, маю над ним владу.
На наступній стадії мене осінило: в моєму єстві щось незглибимо правдиве несе пізнання й притягує світло. Воно може відкрити якусь дуже важливу істину про буття. Я безпосередньо сприймав своє існування, і це сприйняття затьмарило чуття світла, подібно як світло взяло гору над вітром. Я відчував, що змінююся, набираю нових форм, неначе струмінь фонтана в поривах вітру, неначе водоверть над глибінню. Вітер і світло виявилися тільки засобами добратися до мого теперішнього стану, до сфери без вимірів і відчуттів, що їх замінило усвідомлення буття, визбутого всякої зайвини. Напевно, я впав у соліпсизм — в усвідомлення свого «я», нічого більш.
Ось такий стан, як і попередні, переінакшився. Цю зміну накинуто ззовні сфери. Я був певен цього й відчував, що новий стан наплинув не так, як вітер і світло. Втім, «наплинув» — це не те слово. Жодним словом не опишеш, як він надходив, спадав і проникав. Не природний — дарований, уділений зназовні, а мені належало прийняти.
І знову несподіванка — дивне враження, що його джерела оточують мене, що я приймаю дароване з усіх напрямків, хоча, знову ж таки, слово «напрямок» надто вже фізичне. Те, що я відчував, неможливо висловити жодною мовою, яка має в основі назви матеріальних речей і детермінованих відчуттів. Як гадаю, я усвідомив метафоричність моїх вражень. Слова сковували мене, як кайдани, й обмежували вільність, як мури з бійницями. Крізь бійниці нахлинала дійсність, а я не міг вибратися назовні, щоб повноцінно існувати. Це інтерпретація відчуттів, які я старався закарбувати в пам’яті. Опис стає неможливий, коли його починаєш вкладати в слова.
Я мав враження, що це фундаментальна дійсність, яка універсальною мовою повідає власне про таку свою особливість. Не було чуття божественности, солідарности, братерського єднання — ані крихти з того, на що я сподівався перед сеансом гіпнозу. Ні пантеїзму, ні гуманізму. Натомість — щось ширше, байдужіше й незглибиміше. Ця дійсність — не що інше, як безконечна взаємодія. Нема добра і зла, краси і потворности. Нема симпатії й антипатії. Є тільки взаємодія. Безмірне усамітнення особи, цілковите відособлення від усього поза її межами видалися тим самим, що доведена до крайности пов’язаність усього з усім. Усі крайнощі злилися в єдність, бо навзаєм потребували одні одних. Нехтування й потреба геть усього і вся стали одним цілим. Завдяки новому, досі не звіданому відчуттю я раптово усвідомив, що існує щось інше поза межами мене самого.
Знання, прагнення, мудрість, доброта, освіченість, начитаність, розкладання по поличках, різномаста ерудованість, чуттєвість, еротичність — усе це видалося дріб’язковим, поверховим. Мені не хотілось описувати, позначати й аналізувати цю взаємодію. Я попросту хотів залучитися до неї. Втім, уже залучився, визбутий волі вибору. Не стало значення. Залишилося саме тільки буття.
А струмінь фонтана змінювався, чорторий вирував. Спершу здалося, що повертається стадія чорного вітру, який дує зусібіч. Цього разу вітер був хіба що метафоричний. Зусібіч роїлися мільйони, трильйони частинок, які безпосередньо сприймали своє існування, незчисленні атоми надії, завислі в безмежному полі випадковости, в потоці не фотонів, а ноонів — квантів, свідомих свого буття. Грандіозна, запаморочлива невичерпність світобудови. У цій невичерпності мінливе й незмінне поєднуються, не перечать одне одному й становлять сутність. Я почувався насіниною, що знайшла ґрунт, першим пеніциліновим грибком, що не тільки потрапив у дуже сприятливе, поживне середовище, але й набув величезної значущости.
