Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
Шпіц, холодний і розважливий навіть у хвилини найбільшого збудження, відстав від зграї і побіг через косу, там де в ручаю була залучина. Бек цього не помітив і, оббігши заворіт, побачив, як на привид кроля, що гнав уперед, кинувся з навислого берега другий, більший привид. То був Шпіц. Кролеві рятунку не було. Коли гострі білі зуби вгородились йому в спину, в повітрі пролунав голосний, майже людський лемент. Відповідаючи на цей розпачливий зойк життя в обіймах смерті, пролунало переможне виття зграї, що бігла вслід за Беком.
Але сам Бек мовчав. Не спиняючись, налетів він на Шпіца і з такою силою вдарився об нього, що не встиг угризтися йому в горло. Обидва покотилися в пухкий сніг. В одну мить Шпіц опинився знову на ногах, наче він і не перекидався, і, рвонувши Бека за плече, відскочив назад. Його зуби двічі клацнули, як сталеві кліщі капкана, він одбіг, щоб краще стрибнути, і з тонких, покривлених губ вихопилось гарчання.
Бек одразу зрозумів, що настав момент і що на котрогось із них чигає смерть. Коли вони з гарчанням, прищуливши вуха, кружляли один коло одного, чекаючи нагоди напасти, вся сцена раптом стала йому якоюсь напрочуд знайомою. Він, здавалося, все згадав, — і білий ліс, і білу землю, і місячне світло, і навіть свій войовничий запал. Над білістю й мовчанкою нависло зловісне безгоміння. Ніде ані шелесне, у повітрі ніякого руху, навіть жодна гілочка не ворухнеться. Видно було тільки, як дихання собак поволі здіймалось і затримувалось у морозяному повітрі.
Вони скоро впоралися з кролем, ці собаки, або, вірніше, напівприсвоєні вовки, і тепер підійшли й поставали навколо, мов чогось сподіваючись. Стояли мовчки, тихо, тільки очі їм палали та дихання білою хмарою помалу спливало вгору. Для Бека в цій сцені з далеких часів не було нічого нового чи несподіваного. Усе було так, як воно й мусило бути звичайно.
Шпіц був досвідчений перебієць. Від Шпіцбергену через усю Арктику і Канаду і Безплідну Землю не було жодного собаки, що перед ним би він поступився. І яка б лють не брала його, вона ніколи не засліплювала йому очі. У шаленому змаганні шматувати й нищити все він не забував ніколи, що й ворог його прагне того самого. Він не наскакував сам, поки не знав напевне, що витримає наскок свого ворога, і ніколи не нападав, поки не був певен, що сам дасть опір нападові.
Бек даремне намагався вчепитися зубами в шию цьому здоровому білому псові — замість м'якого тіла, його ікла трапляли на ікла Шпіцові. Ікла цокали об ікла, губи в обох були пошматовані й у крові, а Бекові й разу не пощастило напасти на ворога знебачки. Він розпалився і вихором налітав на Шпіца, силкуючись ухопити його за сніжно-біле горло, там, де життя б'ється під самою шкурою, і щоразу Шпіц кусав його й відскакував назад. Тоді Бек змінив тактику. Кидаючись на Шпіца, тепер він одвертав голову вбік, і скільки сили бив плечем у плече Шпіцові, намагаючись його перекинути, але натомість Шпіц устигав куснути його в плече і сам легко відскакував убік.
Шпіц не був ще поранений, а Бек увесь уже заллявся кров'ю й ледве дух зводив. Боротьба чимдалі ставала запекліша. Мовчазна собача зграя застигла на місці, готова роздерти переможеного. Коли Бек засапався, почав наскакувати Шпіц і то з такою силою, що Бек ледь на ногах тримався. Одного разу Шпіц його навіть перекинув, і зграя вся стрепенулась, але Бек ту ж мить звівся на ноги, і собаки знову закам'яніли, чекаючи.
На своє щастя, Бек мав одну здатність, що веде до величі, - він мав уяву. Він бився, керуючись інстинктом, але міг воднораз і міркувати. Він кинувся на Шпіца, ніби знову для того, щоб ударити його плечем, але в останню мить зовсім несподівано припав до самого снігу, і його зуби стислись на лівій передній лапі ворога. Захрустіла кістка, і білий пес був уже на трьох ногах. Тричі Бек пробував був перекинути його, а тоді знову вжив свого хитрого способу і так само перегриз йому праву передню лапу. Шпіц став тепер зовсім безпорадний, але, незважаючи на біль, розпачливо силкувався втриматись. Він бачив мовчазне коло, ці блискучі, як жар, очі, висунуті язики, бачив сріблясті застиглі хмарки від їх дихання в повітрі. І це коло вужчало круг нього зовсім так, як бувало це не раз раніше, оточуючи переможеного. Він добре це пам'ятав. Тільки що цього разу переможений був він сам.
«Поклик предків», III. Худ. Ф. Гудвін.
Рятунку не було звідки чекати. Бек не мав жалю. Жаль був можливий тільки в м'якшому кліматі. Бек готував останній удар. Коло щільніше зімкнулось. Він чув на собі гаряче дихання собак і бачив, що позад Шпіца й з усіх боків вони поприсідали, готові стрибнути, і з ока не спускають його. На мить принишкло. Жоден звір не ворухнувся, всі немов скам'яніли. Шпіц наїжився й увесь тремтів: хитаючись на своїх двох здорових лапах, він приглушено гарчав, ніби кидаючи загрозливий виклик неминучій смерті. Тоді Бек кинувся на нього й одразу знову відскочив. Цей раз вони востаннє зітнулися плечем у плече. Чорне коло зовсім звузилось, обернулось в одну цятку на снігу, осяяному місячним світлом, і Шпіц щез. Бек стояв осторонь і дивився. Дикий первісний звір переміг і зазнав насолоди вбивства.
IV. ХТО СТАВ ПАНУВАТИ
— Що, не казав я? Хіба ж не сидять у цьому Бекові цілих два сатани? — казав Франсуа другого ранку, коли виявилось, що Шпіц зник, а Бек увесь пошматований. Він підкликав пса до вогню і показав на його рани.
— Так, але й Шпіц гризся, як той чортяка, — зауважив Перро, розглядаючи Бекове покусане тіло.
— А Бек — як цілих два чортяки, — відповів Франсуа. — Але тепер у нас хоч буде лад. Нема Шпіца — і гризні кінець.
Поки Перро згортав табір і вантажив санки, Франсуа взявся запрягати собак. Бек з певністю попростував туди, де звичайно запрягали Шпіца. Не помічаючи цього, Франсуа поставив на це почесне місце Солекса, на його думку, найвідповіднішу кандидатуру. Бек люто напався на Солекса, прогнав його і сам став натомість.
— Ну-ну! — скрикнув Франсуа, із сміхом ударивши руки об поли. — Гляньте-но тільки на цього пса!.. Загриз Шпіца і вже заміряється на його місце.
— Геть відси! — гукнув він, але Бек і не ворухнувся.
Франсуа схопив його за
