Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
Але приводу все не траплялось, і коли одного похмурого дня вони дісталися до Доусона, питання про першенство так і лишалося нерозв'язане. У місті було багато людей та сила собак, і Бек побачив, що всі собаки працюють. Здавалось тут уже настановлено такий лад, що вони мусять працювати. Цілий день їх довгі запряги снували туди й сюди головною вулицею, і навіть уночі не стихали їхні дзвіночки. Вони тягали дрова, дерево для будівлі, різний вантаж для копалень, — одне слово, справляли всю ту роботу, що в долині Санта-Клара звичайно складали на коней. Часом Бек натрапляв на собак з Півдня, але здебільшого собаки були диких порід, подібні до вовків, кудлачі. Поночі, і саме о дев'ятій, о дванадцятій і о третій годині, вони заводили своєї пісні, дикої і таємничої; Бек і собі приставав залюбки до неї.
Коли палало над головою яскравими холодними вогнями північне сяйво, чи то зорі тихо мерехтіли в морозяному повітрі і земля лежала захована й скам'яніла під сніговим покривалом, — ця пісня летіла в тишу, немов виклик, кинутий життям. У ній була скарга, чулися зойки, і ридання, і вся туга й мука буття. То була давня пісня, така сама давня, як і собачий рід, одна з перших пісень за тих, ще дитячих, часів світу, коли всі пісні були тужливі. Сумом незчисленних поколінь було пройнято цю скаргу, що так дивно бентежила Бека. Він голосив і ридав від муки життя, стародавньої муки його диких предків, від таємничого жаху перед морозом і холодом, які в них теж викликали таємничий жах. І те, що його проймала ця мука, показувало, як геть увесь він через цілі віки, проведені коло людського вогнища, повертався до первісного життя, до самих початків того жаху й виття.
По семи днях перебування в Доусоні вони, спустившися біля Казарм з прикрого берега на юконську кригу, вже мчали назад до Даї та Солоної Води. У Перро тепер була пошта, ще негайніша, ніж та, що він сюди привіз; до того ж у ньому заговорила професійна гордість, і він вирішив цей рік побити рекорд швидкості. Обставини сприяли цьому. За сім день спочинку собаки піджили й дуже гарно почувалися. Стежка тепер була втерта, бо після них уже проїхало багато подорожан. І ще — поліція влаштувала в двох-трьох місцях комори з харчами для собак та людей, а це полегшувало дорогу, бо можна було мчати впорожні.
Першого ж дня дісталися до селища Шістдесята Миля, подолавши п'ятдесят миль. Другого дня надвечір були на підході до Пеллі. Але така швидка їзда не минулася без клопоту й хвилювання для Франсуа. Бунтарство Бекове призводило до неладу в роботі. Тепер уже собаки не тягли санок водносталь, як перше. Підбурювані Беком, вони зовсім від рук відбились. Шпіц не був уже передовиком, якого бояться. Страх перед ним щез, і авторитет його занепав. Дійшло до того, що одного вечора Пайк навіть украв у Шпіца піврибини і тут-таки з'їв під обороною Бека. Другого разу Даб і Джо накинулись на Шпіца, коли він намірявся їх заслужено покарати. Навіть добродушний Біллі став уже не такий добродушний і скавучав зовсім не так запобігливо, як колись. Бек — той зараз наїжувався, тільки-но підходив Шпіц, люто гарчав і поводився наче розбишака, нахабно чіпляючись до передовика.
Занепад дисципліни відбився й на взаєминах між іншими собаками. Вони бились і гризлись частіше, ніж досі, аж до того, що часом табір ставав чистим пеклом. Тільки Дейв та Солекс залишались такі самі, хоч і їх дратували вічні звади. Франсуа незрозуміло лаявся, тупотів ногами в безсилому гніві і рвав на собі волосся. Тепер його батіг шмагав безперестану, але користі від цього небагато було. Варто було йому тільки одвернутись, як у ту ж мить починалось усе знову. Він боронив Шпіца своїм батогом, а Бек боронив увесь запряг. Франсуа знав, хто призвідник усіх звад, і Бек знав, що він знає, але був занадто хитрий, щоб попастися на гарячому. Він сумлінно працював і тягнув посторонки, бо праця була йому втіхою, а ще більшою втіхою його було потайки призводити товаришів до гризні та заплутувати сліди по тому.
Одного разу на стоянці в гирлі річки Такіиа, Даб по вечері запопав був полярного кроля та й упустив його. Вмить увесь запряг знявся на ноги. За сто ярдів далі стояв табір Північно-Західної поліції. Там було п'ятдесят собак, усі кудлачі, і всі вони й собі пристали до гонитви. Кріль пробіг льодом за водою, потім раптом звернув у бічний ручай і помчав далі. Він біг легко поверх снігу, а собаки, бувши важчі, раз по раз завалювались. Бек вів перед у всій зграї з шістдесяти собак, обминав одну по одній за-лучини, але перехопити здобичі не міг. Він отелився по землі й жадливо скавучав. З кожним стрибком його розкішне тіло мелькало в тьмяному світлі місяця. І так само підстрибом летів попереду, наче блідий крижаний привид, бідолашний кріль.
У Бекові прокинувся давній інстинкт, той самий, що в певні періоди гонить людей з метушливих міст у ліси та поля вбивати собі поживу олов'яними кульками, прокинулась жадоба крові й радість убивати, тільки що в нього все це було безмірно природніше. Він гнався на чолі зграї, гнався за здобиччю, за живим м'ясом, щоб розшматувати його зубами й умочити в теплу кров жертви свою морду аж по самі очі.
Буває екстаз, що засвідчує найвищу життєву точку, понад яку вже не можна піднестись. І такий парадокс буття, що екстаз приходить тоді, коли живеш найповнішим життям, водночас геть забуваючи цю його повноту. Такий екстаз, таке забуття приходить до художника й заносить його на вогненних крилах; і приходить до вояка, охопленого безумом війни на полі бою. У такому екстазі був тепер і Бек, коли вів перед у цілій собачій зграї, а з горла йому вихоплювався дикий вовчий клич. Він напружував усі сили, щоб догнати живу поживу, яка мчала поперед нього в місячному світлі. У Бекові заговорила глибінь його вдачі і те, що було глибше за нього самого, що заходило в самі надри часу. Його піднесла хвиля життя, її високий приплив; кожен суглоб, кожна жилка, кожен м'яз — усе палало вогнем, і буйна радість невтримно виявляла себе в рухові, коли він летів під зорями
