Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
Його розвиток (або здичавіння) відбувався швидко. М'язи йому стали тверді, як залізо, а чутливість до болю геть зовсім притупіла. Він гартувався як внутрішньо, так і зовнішньо. Він міг їсти все, що завгодно, хоч би й яке бридке та нетривне. А шлунок його з їжі видобував усі тривні частки аж до решти, кров розносила їх по тілі й перетворювала в здорові та найміцніші тканини. Зір та нюх стали далеко гостріші, а слух зробився таким тонким, що навіть уві сні він чув найтихіші звуки і знав, чи вони загрожують, а чи ні. Він навчився вигризати лід, що намерзав йому на лапах між пальцями, і коли хотів пити, а вода бралася грубим шаром льоду, умів розбити його своїми передніми лапами. Найприкметніша була Бекова здатність передчувати вітер і наперед до нього прилагоджуватись. Часом у повітрі ані шелесне, а він гребе собі яму на ніч десь під деревом, чи біля берега, і коли здійметься вітер, то конче виявиться, що він собі спить спокійно в своїй ямі, в захистку з завітряного боку.
І не стільки навчився він цього із свого досвіду, скільки підказував йому інстинкт, що давно був заглух у ньому, а тепер несподівано віджив. Ніби десь ізникла спадщина ближчих свійських поколінь і ожили в ньому неясні голоси з перших часів існування його породи, коли дикі собаки зграями блукали по первісних лісах, шукаючи собі здобичі, а загнавши її, вбивали. Йому неважко було вивчитись вовчих звичаїв у бійці, бо так гризлися його забуті пращури. Вони жили в ньому своїм давнім старим життям, і він знав усі їхні випробувані хитрощі й викрути, що передавалися в спадковості породи. Вони ожили в ньому без ніякого напруження, так, ніби завжди були з ним. Отже, коли тихими, холодними ночами він підіймав морду до зір і вив довго, по-вовчому, — це було виття його померлих пращурів, що давно вже розпалися на порох. У голосі йому бриніли ті самі ноти, що й у них, коли вони виливали свою тугу, свій жах перед тишею, мороком і холодом.
Так, наче на доказ того, яка непевна річ життя, стародавня пісня забриніла в Бекові й стала його власною піснею. І все тому, що на Півночі люди натрапили на жовтий метал і тому, що Мануел був тільки помічник садівника і платні його не вистачало на потреби дружини та купи дітлахів, відбитків його самого.
III. СИЛА ПЕРВІСНОГО ЗВІРА
Первісний звір мав велику силу в Бекові, і за важкими обставинами життя в дорозі сила та над ним усе більшала. Але це робилося непомітно. Хитрість, що недавно в ньому народилася, стримувала його. Бек не почував себе спокійно, бо повсякчас мав пристосовуватись до нових обставин; тим-то він і не задирався, і не бився, а, де тільки міг, — уникав усяких бійок. Він став дуже обережливим і не дозволяв собі нічого необачного. І хоч як вони з Шпіцом ненавиділи одне одного, проте Бек не виявляв нетерпіння і не заводився гризтись.
Знов же Шпіц, можливо, чуючи в ньому небезпечного супротивника, не обминав нагоди вищирити на нього зуби. Часами, навіть проти здорового розуму, він намагався роздрочити Бека й викликати на бій, що завершився б тільки смертю одного з них. І це, безперечно, сталося б ще на самому початку дороги, якби не завадив зовсім несподіваний випадок. Якось надвечір подорожани зупинились у холодній, непривітній місцині, на березі озера Ле-Барж. Хурделига, шмальний вітер, що різав наче розжареним ножем, і темрява змусили їх тут-таки шукати місця для ночівлі. Гірше годі було розташуватись. Зараз же їм за спиною здіймалась прямовисна скеля, так що Перро й Франсуа мусили запалити багаття й порозкладати свої спальні хутра просто на льоду озера. Намети вони покинули в Даї, щоб легше було їхати. Багаття, складене з де-не-де назбираного хмизу, горіло недовго; лід під ним підтанув, і воно загасло. Вечеряти довелося поночі.
Бек вигріб собі яму під самою скелею, що захищала його від вітру. Там було тепло й затишно, і він неохоче виліз ізвідти, коли Франсуа став паювати рибу, попереду розігрівши її на вогні. Упоравши свою пайку, Бек вернувся назад і побачив, що його кубло вже не порожнє. Він почув загрозливе гарчання й упізнав голос Шпіца. Досі Бек уникав усяких сутичок із своїм ворогом, але це вже було занадто велике нахабство. Первісний звір у ньому прокинувся й заревів. Він кинувся на Шпіца з шалом, несподіваним для них обох. Найбільше був здивований Шпіц. Із свого знайомства з Беком він мав таке враження, що це боязкий, тихий пес, а показний вигляд у нього тільки через те, що він дуже великий і важкий.
Франсуа також здивувався, коли вони, зітнувшись клубком, викотились із потоптаної ями. Але він одразу зрозумів, у чому справа.
— Так його! — гукнув він до Бека. — Дай йому доброго чосу, цьому гидкому злодіяці!
Шпіц розпалився до боротьби. З диким скаженим брехом крутився він туди й сюди, шукаючи нагоди накинутись на свого ворога. Бек також оскаженів. Але він був так само обережний і кружляв туди й сюди, вичікуючи й собі нагоди. Ось тут і трапилось те несподіване, що відсунуло їхню боротьбу за першенство на майбутнє, коли вони покинуть позад себе багато миль тяжкої і втомної дороги.
Лайка Перро, удари дрючком по кістках і пронизливі крики болю — це було початком чисто диявольського шабашу. Увесь табір ожив, повсюди заникали кудлаті тіні. Десь до сотні голодних собак з індіянського селища пронюхали табір і непомітно підкрались, коли саме починалась гризня між Шпіцом та Беком. Перро і Франсуа кинулись на нападників з дрючками, але ті вискаляли зуби й не думали відступати. Вони були голодні й очамріли від духу їстівного. Побачивши, як один собака закопався головою в скриньку з харчами, Перро важко загилив дрючком по сухих ребрах. Скринька перекинулась. За мить десятків зо два голодних розсатанілих псів уже гризлися за хліб та грудинку, навіть не помічаючи ударів дрючка, що сипались на них. Виючи й скиглячи, вони гризлися далі, аж поки з'їли геть усе до кришки.
Тим часом запряжні собаки ошелешено повилізали із своїх ям, і чужі зараз же наскочили й на них. Бек зроду таких собак не бачив. Кістки так у них стирчали, що шкура, здається, ось-ось лусне. Вони були живі кістяки, загорнені в брудні покуйовджені шкури з запіненими
