Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

його присвоїла печерна або річкова людина, Бекові дісталися в спадок кволіші ноги. Удень він, шкутильгаючи, якось волікся наперед, а ввечері, коли розташовувалися на ніч, мов неживий падав на сніг. Хоч як мучив його голод, він не мав сили піти по свою пайку риби, і Франсуа приносив її Бекові сам, і щоразу після вечері з півгодини розтирав йому ноги. Франсуа пожертвував навіть верхньою стяжкою своїх мокасинів і зробив Бекові мокасини на всі чотири лапи. Це було собаці велике полегшення. Одного ранку, коли Франсуа забув його взути, то навіть на зморшкуватому обличчі Перро промайнуло щось подібне до усмішки, коли він побачив, як Бек, лежачи на спині, благально махав у повітрі лапами й не хотів рушити з місця без мокасинів. Згодом його ноги піддужчали й призвичаїлись до дороги, і подерті мокасини можна було викинути.

У Пеллі, коли раз на світанку стали запрягати собак, раптом сказилась Доллі. Це всіх здивувало, бо досі вона не виявляла ніяких таких ознак. Вона заквилила довго, жалібно, по-вовчому, і від того виття холонуло в душі; а в собак аж навіть шерсть наїжилась. Потім вона кинулась на Бека. Він зроду не бачив скажених собак і через те не знав, що їх треба лякатись. Але він інстинктом відчув, що перед ним щось жахливе, і порвався втікати. Він мчав просто вперед, а за ним услід Доллі, вкрита піною, насилу дихаючи. Вона не могла догнати його, такий великий був жах, що підганяв його, а він не міг утекти від неї, бо такий самий великий був її сказ. Промчавши через лісову середину острова на другий його кінець, він перемахнув через протоку, завалену кригою, на другий острів, потім на третій, повернув знову до головного річища і в розпачі побіг кригою. Не озираючись, він чув сердите гарчання й відчував за собою близенько Доллі. За чверть милі далі з'явився Франсуа й гукнув його. Бек повернувся до нього. Він біг, задихаючись і покладаючи всі свої надії на те, що Франсуа його врятує. Погонич собак тримав напоготові сокиру, і, коли Бек промчав повз нього, — сокира з силою вгородилась у голову скаженої Доллі.

Хитаючись, геть зовсім знесилений, Бек дошкандибав до санок, ледве дух зводячи й хапаючи повітря широко роззявленою пащекою. Для Шпіца приспіла добра нагода. Він скочив на безборонного ворога і, вчепившися в нього зубами, до самої кістки розшматував йому м'ясо. Але тут просвистів батіг Франсуа, і Бек задоволено побачив, що Шпіца почастовано таким чосом, який ще не перепадав жодному собаці запрягу.

— Чистий сатана цей Шпіц! — зауважив Перро. — Колись він конче загризе Бека.

— А в Бекові сидить цілих два сатани, — відповів Франсуа. — Я весь час за ним стежу і добре вже його знаю. Ось побачиш, одного дня він ошаліє й геть ізжвакує цього Шпіца, а потім виплюне на сніг. Не я буду, коли цього не трапиться. Я вже знаю.

Відтоді між Шпіцом та Беком зайшла відверта ворожнеча. Як передовик, що провадив увесь запряг. Шпіц відчував, що його визнане панування наражається на небезпеку від цього дивного пса, прибульця з Півдня. Він знав чимало собак звідти, але жоден не витримував ані такої їзди, ані спочивку в таборах. Вони були занадто виніжені. Важка праця, мороз і голод убивали їх. А Бек був не такий. Він витерплював усе і нічим не поступався перед кудлачами — ні силою, ні дикістю, ані хитрістю. До того ще він був владолюбний. І тим небезпечніший для Шпіца, що дрючок чоловіка в червоному светрі вибив із нього сліпу необачність та гарячковість. Бек був надзвичайно хитрий і вмів вичікувати з чисто первісним терпінням.

Рішучої сутички за панування не можна було уникнути. Бек хотів її, хотів через те, що така була його вдача, і через те, що його міцно охопили ті незрозумілі й дивні гордощі, які примушують собак працювати до останнього подиху і спокійно й радісно вмирати в збруї, які розбивають їм серце, коли з них здіймають посторонки. Такі гордощі були в Дейва, коли його ставили як корінного, і в Солекса, що тягнув посторонки з усіх сил. На світанку, коли лагодилися в дорогу, вони проймали всіх собак, перетворювали понурих, дражливих звірів у завзятих, працьовитих і амбітних тварин. Ці гордощі підганяли їх цілий день аж до самого вечора. Тільки вночі, отаборившись, потомлені, вони не відчували вже їх і знову ставали неспокійні й невдоволень Саме ці гордощі примушували Шпіца гризти собак, що збивалися з дороги, плутались у посторонках чи ховались, коли треба було їх запрягати вранці. І через ці гордощі боявся він і Бека, що міг заступити його місце передовика. А Бек якраз цього й прагнув.

Бек відверто тепер домагався панувати. Він навмисне ставав між передовиком та ледацюгами, коли Шпіц кидався на них. Одної ночі йшов великий сніг, і вранці Пайк, що завжди вилягався, не прийшов до санок. На ту яму, де він спав, насипало на цілий фут снігу, і він почувався цілком убезпечено, дарма що Франсуа і шукав, і гукав його. Шпіц розлютувався й бігав по всьому табору, винюхуючи та розгрібаючи кожне підозріле місце, і так сердито гарчав, що Пайк аж тремтів у своєму захистку.

Коли нарешті його знайдено й витягнено на світ, Шпіц підбіг покарати винуватця, але Бек так само розлютовано став йому поперек дороги. Це трапилося зовсім несподівано й так хитро, що Шпіц відсахнувся і не втримався на ногах. Пайк, що весь час тремтів з переляку, побачивши цей відвертий бунт, розхрабрував і кинувся на поваленого передовика. Забувши вже про чесну гру, Бек і собі кинувся на Шпіца. Але тут Франсуа, що всміхався, дивлячись на цю сцену, з усієї сили вперіщив Бека батогом в обороні справедливості. Коли це не допомогло, він пустив у роботу пужално. Напівприглушений ударом, Бек скотився із своєї жертви, та удари й далі сипались на нього, а Шпіц тим часом дав доброго прочухана провинному Пайкові.

В наступні дні, коли вони йшли до Доусона, Бек щоразу ставав між винуватцями та Шпіцом, але діяв тепер хцтріш, дивився, коли поблизу нема Франсуа. Це потайне підбурювання призводило до того, що собаки чимдалі частіше стали не слухатись. Лишень Дейв і Солекс поводилися пристойно, а решта — то все гірше й гірше. Робота не йшла вже так злагоджено, як раніше. Бійки й гризня не припинялися, і призвідником повсякчасних звад був завше Бек. Через нього Франсуа не мав просвітлої години, усе побоюючись, що ось-ось Бек та