Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Перро завів обох собак униз і віддав чорнолицьому велетневі, що звався Франсуа. Перро — канадський француз, був дуже смаглявий; Франсуа, теж канадський француз, — був удвічі темніший, бо мав у жилах домішку індіянської крові. Обоє вони були зовсім нові для Бека люди (тепер йому судилося побачити таких чимало), і хоч особливої симпатії до них він не відчував, проте не міг не ставитись з повагою. Він незабаром побачив, що вони люди добрі, спокійні, справедливі і занадто добре знають собак, щоб їх можна було обдурити.

У приміщенні між палубами, крім Бека та Керлі, було ще двоє собак. Одного, величезного, білого, як сніг, вивіз із Шпіцбергену капітан китобійного судна, і потім він мандрував разом з геологічною експедицією до Безплідної Землі. Він був добродушний, але дуже лукавий. Весело й лагідно заглядаючи в очі, він при тім вигадував якусь штуку, як це було, наприклад, коли він украв у Бека його порцію, першого ж разу, як їм дали їсти на пароплаві. Бек кинувся, щоб його покарати, але в повітрі просвистів батіг Франсуа й настиг злодія раніше, ніж він. Бекові залишилось тільки вернути собі свою кістку. Франсуа вчинив по правді, Бек це побачив, і пошана його до метиса ще зросла.

Другий собака не пробував ані ластитися до кого, ані запізнатися з ким; зате він і не намагався красти їжу в новаків. Він був суворої похмурої вдачі. Він дав наздогад Керлі, щоб його не чіпали, і що, коли його займатимуть, то буде біда. Дейв — так звали собаку — як не їв, то спав, а як не спав, то позіхав і зовсім нічим не цікавився. Навіть коли вони проходили через затоку Королеви Шарлотти і пароплав хитався, підносячись і падаючи на хвилях, як несамовитий, — то Бек і Керлі мало не показилися з жаху, а Дейв тільки невдоволено підвів голову, кинув на них байдужий погляд, позіхнув і знову заснув.

День і ніч пароплав ішов уперед, здригаючись від безнастанного руху гвинта. Дні були всі подібні один до одного, але щодалі все холоднішало. Нарешті одного ранку гвинт затих, і на «Нарвалі» все заворушилось і захвилювалось. Бек відчув це, як відчули й інші собаки, і знав, що незабаром має зайти якась зміна. Франсуа прив'язав їх на мотуза й вивів на палубу. Ступаючи, ноги Бекові провалювалися в якусь білу пухку кашу, наче в болото. Він запирхав і відскочив назад. Така сама біла каша падала й у повітрі. Він обтрусився, але вона знову сипалася на нього. Він з цікавістю обнюхав її, а тоді лизнув язиком. Опекло, як вогнем, і зникло. Це зовсім збентежило Бека. Він ще раз спробував — наслідок той самий. Люди, що стояли навколо, голосно зареготали. Йому стало соромно, хоч він і не знав добре, чого саме. Бек уперше в своїм житті побачив сніг.

II. ЗАКОН ДРЮЧКА Й ЗУБІВ

Перший день на березі в Даї був для Бека чистим кошмаром. Кожна година приносила щось нове й жахливе. Його раптом вихоплено з самого осередку цивілізації й кинуто в первісний світ. Перед ним було не те колишнє життя, напоєне сонцем і лінощами, коли тільки й роботи, що тинятися з нудьги. Тут — не було ні хвилини спокою, ні хвилини спочинку, на кожному кроці — змагання, і в повсякчасній небезпеці тіло, а то й саме життя. Безперестанку треба матися на бачності, бо ці собаки й люди зовсім не такі, як у місті. Вони дикі, геть усі дикі, і визнають один тільки закон — закон дрючка й зубів.

Йому досі ніколи не доводилось бачити такої гризанини, які тут траплялись між цими вовчурами, а не собаками. Перший його досвід дався йому втямки на все життя. Правда, бився цим разом не він, бо тоді б він видихав і ні до чого був би йому той досвід. Жертвою став Керлі. Їх, собак, поставлено біля рубленої комори. Керлі своїм звичаєм став підсипатись до одного собаки, що був завбільшки як дорослий вовк, але й наполовину не такий здоровий, як Керлі. І ось — без ніякого попередження, швидкий, мов блискавка, стрибок, металевий клац зубами, такий самий швидкий стрибок назад — і морду в Керлі розпанахано від самих очей аж до щелепів.

То був такий вовчий спосіб — наскочити й відступити. Але на цьому справа не кінчилася. Надбігло тридцятеро чи, може, й сорок собак і оточили тих двох співзмагачів мовчазним вижидальним колом. Бек не розумів ні цієї мовчанки, ані того, чому вони нетерпляче облизувались. Керлі кинувся на свого супротивника, який; знову наскочив і відскочив. Другий наскок Керлі він зустрів грудьми й збив його з ніг. Керлі не встиг підвестись. Собаки, що стояли навколо й дивилися, тільки цього й чекали. З виттям та з гарчанням вони накинулись на Керлі, і він, заскигливши в агонії, зник під купою наїжених тіл.

Усе скоїлось так хутко й несподівано, що Бек не міг опам'ятатись. Він бачив, як висолопив Шпіц червоного язика, — це так він сміявся, і як Франсуа, розмахуючи сркирою, кинувся межи собачу купу. Троє чоловік, озброївшись дрючками, помагали йому розганяти собак. На це не треба було багато часу. За дві хвилини після того, як Керлі впав, всіх до решти нападників було відігнано. Але Керлі лежав мертвий і нерухомий на заллятому кров'ю й витолоченому снігу, мало не на шматки роздертий, а метис стояв над ним і страшенно лаявся. Ця сцена добре вбилася Бекові втямки, і не раз бентежила його вві сні. Такий уже тут звичай. Упав — і край! Гра нечесна. Ну, що ж, гаразд. Він попильнує, щоб ніколи не впасти! Шпіц знову висолопив язика, сміючись, і відтоді Бек зненавидів його лютою невмирущою ненавистю… Ще не прочухався Бек після трагічної загибелі Керлі, як його чекала вже нова прикра несподіванка. Франсуа здяг йому ремені, з'єднані застіжками. Це була збруя така, яку вдома конюхи вдягали коням. І як працювали коні, так мусив працювати й він тепер, — повезти Франсуа санками в ліс, що був за долиною, і діставити звідти дров. Хоч він і відчував болючу образу за те, що мусив стати запряжною твариною, проте мав розум, щоб не забунтувати. Він приборкав гордощі й намагався, як