Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

— Коли прикрутите, то можете його добряче здушити, — сказав він, а незнайомець щось буркнув ствердне.

Бек спокійно й з гідністю поставився до мотузки. Правда, це було щось не зовсім звичайне, але він звик звірятися на людей, що їх знав, і певен був, що людський розум переважав його, собачий. Та коли кінці мотузки опинилися в руках у незнайомця, він грізно загарчав. Він тільки натяком виявив своє невдоволення, у гордості своїй гадаючи, що сам натяк його має бути наказом. І дуже був здивований, що, відповідаючи на його гарчання, мотуз тісно зашморгнувся на шиї, і йому перехопило дух. Одразу розлютившись, він кинувся на чоловіка, але той не підпустив його до себе, схопив за горло й зручним рухом перекинув на спину. З висолопленим язиком, важко дихаючи, Бек шалено опинався, а мотуз ще немилосердніше зашморгував йому шию. Ніколи в житті з ним ніхто так не поводився, і зроду він не був такий розлючений. Він знемігся на силі, очі йому неначе поскліли, і він уже не відчував, як надійшов поїзд і як обидва чоловіки уволокли його в багажний вагон.

Опам'ятавшись, він насамперед відчув, що йому болить язик, що він їде і що його штовхає з боку в бік. Паровоз хрипко й пронизливо засвистів на роз'їзді, і Бек зрозумів, де він. Частенько йому траплялось подорожувати з суддею, і багажним вагоном їхав він не вперше. Бек розплющив очі. У них палав нездоланний гнів поневоленого короля. Чоловік кинувся йому до горла, але не встиг: цього разу собака був проворніший. Його щелепи зціпились на руці, що простяглась йому до горла, й не випустили її, аж доки його знову не придушили до нестями.

— У нього напади хвороби, — сказав, ховаючи покусану руку, чоловік до багажного кондуктора, що прибіг на галас. — Оце везу до Фріско. Там е якийсь першорядний собачий лікар, так він береться його вилікувати.

Сидячи в халупині, прибудованій до портової таверни в Сан-Франціско, чоловік розбалакував про свою нічну подорож, як міг красномовніше.

— Раптом я взяв за нього п'ятдесят, — похмуро казав він. — Але вдруге не зробив би цього й за тисячу готівкою!

Хустка, що в неї завинув він руку, геть уся просякла кров'ю, а права штанина була роздерта від коліна до низу.

— А скільки взяв отой кеп? — спитав господар таверни.

— Сотню. Аніяк не годився на менше.

— Отже, сто п'ятдесят, — полічив господар. — Пес вартий цього, щоб я не діждав!

Чоловік, що привіз Бека, розв'язав заюшену хустку й подивився на свою покусану руку.

— Тільки б ще я не сказився від цих покусів!..

— Е, це вже ні, — тобі на роду написано сконати на шибениці, — зареготав господар. — Ану-бо допоможи мені дати раду з твоїм багажем, — додав він.

Бек був приголомшений, напівзадушений, відчував нестерпний біль у горлі й на язиці, проте намагався чинити опір своїм мучителям. Та його знову жбурнули на землю, знову причавили, потім розпиляли й зняли важкого мусянжового нашийника і відв'язали мотуза, але самого його уволокли в кошика, подібного до клітки.

Тут пролежав Бек решту нудної ночі, розпалюючи свою лють і страждаючи від образи. Він ніяк не міг зрозуміти, що це робиться. Чого вони хочуть від нього, оці незнайомі люди? Нащо вони його замкнули й тримають у цій тісній клітці? Він не розумів, але його гнітило невиразне передчуття якоїсь біди. Уночі кілька разів відчинялися скрипучі двері, і він схоплювався на рівні ноги, сподіваючись побачити суддю або хоч когось із хлопців. Натомість він бачив обдуте лице господаря таверни, що дивилося на нього в притьмареному світлі лойової свічки, і радісний гавкіт, що от-от мав вихопитись йому з горла, переходив у сердите гарчання.

Але господар не займав його. Аж ось уранці прийшло четверо чоловіка по клітку. Вони були розкуштрані, обдерті, і від них годі було сподіватись доброго. «Це нові кати!» — подумав Бек і несамовито став кидатись на стіни своєї клітки, силкуючись дістати до них. Вони тільки сміялись і тикали йому ціпка, а він гриз його зубами, аж доки зрозумів, що їм саме цього й хотілось. Тоді він похмуро розлігся на дні своєї клітки-кошика. Вони підняли її й поставили на воза.

Від тої пори Бек став переходити з рук до рук: з транспортної контори його повезли далі на другому возі, потім разом із цілою купою всяких скриньок та пакунків він опинився на поромі; звідти його перекинули на велику залізничну станцію і нарешті посадовили в товарний вагон.

Два дні й дві ночі пронизливо верещав паровоз і тягнув за собою в самому хвості цього вагона. Два дні й дві ночі Бек не їв і не пив нічого. Лютим гарчанням зустрічав він поїздову обслугу, а вони за це стали його дражнити. Коли він увесь тремтів і запінений кидався на стіни своєї клітки, — вони сміялись і все дрочилися: гарчали, гавкали до нього, як найпаскудніші пси, нявкали, розмахували руками, кукурікали. Усе це було дуже нерозумно, він знав, та від цього тільки ще більше страждала його гідність і чимраз дужче розпалювався гнів. Що голодний, то ще нічого, але він шалено знемагав од спраги. При його збудливості й чутливості погане поводження призвело до справжньої пропасниці, яку підсилювало ще запалення посмаглого горла й напухлого язика.

Єдиною втіхою Бекові було те, що на шиї йому вже не було мотуза. Він давав їм велику перевагу, і вони підло використовували її. Але тепер мотуза немає, і він їм дасться взнаки! Удруге вони вже не зав'яжуть йому шиї! Це він твердо поклав собі. Два дні й дві ночі він нічого не їв і не пив, і за цей час мордувань стільки люті в ньому набралось, що від неї мусив загинути кожен, хто перший поткнувся б до нього. Очі йому наллялися кров'ю, і весь він був, немов який пекельний виплодок. Така була велика зміна, що сам суддя навряд чи впізнав би його тепер. Поїздові провідники полегшено зітхнули, коли в Сіетлі зсадили його з поїзда.

Четверо носіїв обережно зняли його клітку з воза і внесли в невеличкий з високим парканом двір. До них вийшов присадкуватий чоловік у червоному светрі, що збирався згортками йому на шиї, і розписався в їхній книжці. «Новий мучитель!» — подумав Бек і скажено кинувся на грати своєї клітки. Чоловік похмуро всміхнувся й приніс сокиру й дрючка.

— Що ви хочете робити? Невже