Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

— Авжеж, — відповів чоловік, для спроби ударивши сокирою по клітці.

Люди, які принесли клітку, сипнули врозтіч, і, щоб було безпечніше, видерлись на паркан і примостилися на самім верху — побачити, що то буде далі.

Бек кидався на розколене дерево, гриз його зубами, трусив і рвав. Де тільки зверху падала сокира, туди він кидався зсередини. Він несамовито гарчав і вив, увесь палаючи одним бажанням визволитись, а чоловік у червоному светрі спокійно працював далі, щоб випустити його.

— Готово, сатано червоноокий! — сказав він, коли прорубана дірка була така велика, що Бек міг через неї пролізти. Кинувши сокиру, чоловік зараз же схопив у праву Руку дрючка.

Бек справді скидався на червоноокого сатану, коли, увесь іскурчившись, замірився на стрибок. Шерсть йому наїжилась, на губах виступила піна, і в налитих кров'ю очах заблищало божевілля. Він кинувся на чоловіка всіма ста сорока фунтами своєї люті й шалу, що набралися в ньому за два дні й дві ночі. Але на півдорозі, коли його щелепи вже мали вчепитись у чоловіка, раптовий удар спинив рух тіла, і зуби клацнули з болю. Він перекинувся і впав на землю спиною й боком. Його зроду ніхто не бив дрючком, і одразу він не міг збагнути, що з ним робиться. З гарчанням, що було почасти гавкотом, а більше виттям, він миттю схопився й знову зробив стрибок. Його повітав новий удар, і він, знову розбитий, упав на землю. Цього разу він уже знав, що то був дрючок, але, розпалившись, забув про всяку обережність. Разів із дванадцять кидався він на чоловіка і стільки ж разів дрючок лупив його й відбивав назад.

Після одного дуже сильного удару Бек ледве звівся на ноги й так очманів, що вже не міг знову кинутись на чоловіка. Він ледве переступав ногами, кров ллялася йому а носа, і з рота, і з вух, а його чудове хутро було забризкане й замащене кривавою слиною. Чоловік підійшов ближче і розважисто вдарив його з страшенною силою по носі. Увесь біль, що Бек перетерпів досі, нічого не вартий був проти того, що він відчув цю мить. З горла йому вихопився чисто лев'ячий рик, і він знову кинувся на чоловіка. Але той переклав дрючка в ліву руку, правою спокійно схопив пса за нижню щелепу і з усієї сили рвонув униз, а тоді вгору. Бек обвів повне коло в повітрі, потім ще півкола і впав грудьми й головою на землю.

Бек звівся на ноги й ще раз стрибнув, востаннє. Чоловік так боляче його вдарив — видно, цей удар він приберігав на самий кінець, — що Бек, скорчившись, упав непритомний на землю.

— Не дурень! Уміє приборкати хоч якого пса! — вигукнув у захваті один з тих, що сиділи на паркані.

— Як на мене, то вже ліпше каси щодня грабувати, а неділями то й двічі, — відповів візник і, вилізши на воза, торкнув своїх коней.

Притомність вернулась до Бека, а сили — ні. Він усе лежав там, де й упав, і стежив за чоловіком у червоному светрі.

— «Озивається, коли покликати Бек», — голосно казав сам до себе чоловік, цитуючи листа від власника таверни, де той писав про клітку та про собаку в ній. — Ну, Беку, голубе мій, — провадив він далі ласкаво, — сьогодні між нами трапилось маленьке непорозуміння, але що було — то минуло, і ні до чого його згадувати. Пес мусить знати своє місце, а я знаю своє. Треба бути добрим псом, і все буде гаразд, а не захочеш — усі кишки вимотаю… Зрозуміло?

Кажучи це, він погладив собаку по тій голові, що сам тільки-но так немилосердно бив, і Бек не протестував, лише мимоволі трохи наїжився від доторку. Коли чоловік приніс води, він жадібно випив її, потім з його ж таки рук наївся сирого м'яса, ковтаючи хутко один кавалок за одним.

Його побито, він це знав, але не зламано. Раз назавше він зрозумів, що не може боротися з чоловіком, котрий має в руках дрючка. Він дістав добру науку й затямив її на все життя. Дрючок був йому відкриттям. Він познайомив його із світом, де панував первісний закон, і Бек хутко до того закону принатурився. Життя показало йому всі свої невблаганні, темні сторони, і він відчував, як у ньому прокидається вся захована хитрість його вдачі.

Минали дні по днях. З'являлись нові собаки, хто в клітках, хто на мотузках, одні покірливі, інші — казились і гарчали, як він і сам колись, але всі, геть усі, — він це бачив, — корилися чоловікові в червоному светрі. Дивлячись на те; як їх мордували, він усе глибше усвідомлював, що чоловік із дрючком — законодавець, господар, що йому всі мусять підлягати, хоч і не конче бути прихильними до нього. Бек сам ніколи не лащився, хоч не раз бачив, як побиті собаки плазували перед господарем, вихляли хвостами й лизали йому руки. Але він бачив і такого собаку, що не хотів ані примиритись, ані скоритись. І його, зрештою, забито, коли він змагався з господарем.

Приходили час від часу й люди, незнайомі. Вони звичайно розмовляли з господарем і ласкаво, і роздратовано, і всяково, а потому дзвеніли гроші, і ті люди вели з собою або одного собаку, або й більше. Бек не знав, куди вони йшли, бо вони ніколи не повертались назад. Майбутнє жахало Бека, і він був щасливий, що його ніхто не вибирав.

Проте кінець кінцем і до нього дійшов ряд, в особі маленького худорлявого чоловічка, що говорив каліченою англійською мовою і вживав чудних і диких висловів, яких Бек зовсім не розумів.

— Чорт 'абирай! — крикнув маленький чоловік, коли в око йому впав Бек. — Оце справжній пес! Скільки?

— Три сотні — мало не задурно! — відповів чоловік в червоному светрі. — А вам чого торгуватися? Гроші скарбові, адже ж так, Перро!

Перро посміхнувся. Знаючи, що собаки страшенно пішли в гроші через великий на них попит, він розумів, що три сотні — це не вельми й багато за такого чудового пса. Канадський уряд не програє, а його пошта повинна швидко перевозитись. Перро добре знався на собаках і, глянувши на Бека, враз побачив, що таких, як він, — один на тисячу. «Один на десять тисяч!» — подумки поправив він.

Бек бачив, як гроші перейшли з рук до рук, і не здивувався й трохи, коли маленький худорлявий чоловік повів із собою його та ще Керлі, добродушного