Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
Потім, зібравши рештки сил, він звівся на ноги і, заточуючись, побіг дорогою за ними. На зупинці він доволікся до Солекса й став поруч із ним. Погонич, що закурював люльку в товариша на задніх санках, вернувся й торкнув собак. Ті рушили з місця без найменшого напруження і раптом, здивовано обернувши назад голови, спинились. Погонич також здивувався: санки стояли на місці. Він гукнув своїх товаришів, щоб поглянули на це диво. Виявилось, що Дейв перегриз обидва посторонки Солекса і сам стояв перед санками на своєму місці. Він благав очима не проганяти його. Люди не знали, що з ним робити. Заговорили про те, що собака може часом навіть умерти від розриву серця, коли його забрати з роботи, хоч та робота й убиває його. Пригадали випадки з знайомими собаками, старими чи покаліченими, що не витримували, коли їх випрягали, й помирали. Отож, мовляв, однаково Дейв недовго протягне, то нехай уже вмирає у збруї, спокійно, не надриваючи собі серця, коли йому так хочеться. Його знов запрягли, і він гордо потяг санки, хоча кілька разів скавучав з болю. Часом він падав і волікся на посторонках, а одного разу навіть санки наїхали на нього, і він став кульгати на задню лапу.
«Поклик предків», IV. Худ. Ч. Бул.
Одначе, як там не є, а він дотягнув до вечора. Отаборившися, його поклали біля вогню. Під ранок він зовсім занепав на силі. Коли стали запрягати собак, він страшним напруженням звівся на ноги, захитався й упав, проте став повзти до них. Витягши передні лапи, він підстрибом підтягав тіло і таким чином пересувався на декілька дюймів уперед. Але незабаром і на це не стало сил. Востаннє його бачили товариші, як він лежав на снігу, відсапуючись, і тужливо дивився за санками. Його жалібне виття неслося за ними, аж доки вони заховалися за смугою лісу над берегом річки.
Тут спинились. Шотландець відійшов від санок і поволі рушив назад, туди, де був табір. Розмови стихли, і голосно пролунав револьверний постріл. Хутко йдучи, шотландець незабаром повернувся. Ляснули батоги, весело задзвеніли дзвіночки, і санки рушили далі. Але Бек знав, як знали й інші собаки, що трапилося позаду, там, за смугою Лісу над берегом.
V. ВАЖКИЙ ШЛЯХ
Через тридцять днів після того, як Бек та його товариші вивезли пошту з Доусона, дістались вони до Скагвея. Собаки підбилися й були геть знесилені. Бек замість колишніх ста сорока фунтів важив сто п'ятнадцять. Інші, хоч і легші за нього, втратили ще більше ваги. Пайк, що частенько вдавав, ніби йому болить нога, тепер і справді кульгав. Також і Солекс накульгував, а Дабові було вивихнуто плече.
Найбільше всі надвередили ноги. Легкої та пружної ходи й знаку не лишилось. Вони ступали важко, здригаючись усім тілом, і від цього ще більше стомлювались. Собаки не похворіли, вони тільки до смерті потомились. Це не була втома від короткого надмірного напруження, що після нього можна поновити сили за яких кілька годин. Ні, ця смертельна втома була наслідком повільного, довгого виснажування, безперервного напруження цілими місяцями. У собак виробилися всі сили, геть усі до решти. Кожен м'яз, кожна клітинка — усе було до смерті знесилене. Та й не диво: менше, як за п'ять місяців, вони пробігли дві тисячі п'ятсот миль, а з них останніх тисячу вісімсот покрили, мавши тільки п'ять день спочинку. До Скагвея вони дісталися, вже насилу ноги переставляючи. Вони ледве тягли посторонки, а на схилах дбали тільки за те, щоб не трапити під санки.
— Ну, вперед! Ще трошки, бідолахи ви кривоногі! — намагався підбадьорити їх погонич, коли вони, хитаючись, спускалися головною вулицею Скагвея. — От уже й край!.. Тепер перепочинемо!.. Та й довго ж будемо спочивати!
Погоничі могли сподіватися на тривалу зупинку: вони самі покрили тисячу двісті миль, маючи лише два дні перепочинку, і цілком заробили скілька днів спокою. Але в Клондайк ринула така сила людей з усіх кінців світу, і таку силу жінок, коханок та родичів покинули вони вдома, що пошти набралася ціла гора. А ще ж були й урядові папери. Тим-то свіжі собаки з Гудзонової затоки заступили потомлених і нездатних більше до праці, а цих, хоч як вони мало коштували, вирішено продати.
Минуло три дні, і аж тільки тоді Бек та його товариші зрозуміли, як вони потомились і як виснажились. Четвертого ранку прийшло двоє чоловіків, із Штатів прибульці, і за безцінь купили їх разом із збруєю. Чоловіки ці кликали один одного Гел і Чарлз. Чарлз був середнього віку, білявий, із слабими сльозавими очима, з вусами, бадьористо закрученими вгору, і обвислою губою. Гел був юнак віком літ дев'ятнадцяти-двадцяти, мав він великого кольта й мисливського ножа, засунутого за пояс, що весь наче наїжився від набоїв, — цей пояс насамперед брав на себе очі і виразно показував, що Гел був ще зовсім жовторотий та молодий. Обоє вони анітрохи не пасували до цього краю, і чого вони прийшли на Північ — навіки полишиться тайною, що її ніхто не розв'яже.
Бек чув, як вони торгувались, бачив, як гроші перейшли до рук урядового агента, і зрозумів, що шотландець та недавні погоничі-поштарі вийшли з його життя вслід за Перро і Франсуа, і іншими, що щезли раніше. У новому таборі, куди привели Бека та його товаришів, вони побачили бруд і недбальство. Намет напнуто абияк, посуд лежить немитий, скрізь безлад. З чоловіками ще жінка, вони звали її Мерседес. Вона була Чарлзові дружина, а Гелові сестра — словом, тепленька родинна компанія.
Бек недовірливо дивився, як вони згортали намета й вантажили санки. Вони старалися, як могли, але не мали звички ані вміння. Виявилось, що згорнений намет утроє більший, ніж би мав бути; посуд так і запаковано немитий. Мерседес метушилась, заважала чоловікам і безперестану молола язиком — або навчала їх, або бурчала на них. Коли вони поклали мішка з одежею спереду, то, на її думку, треба було його покласти назад. Коли поклали назад і зверху ще навантажили два клунки, виявилось, що їй потрібні речі, які є тільки в цьому мішку. Мусили все розв'язувати
