Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Із сусіднього намету вийшло троє чоловік і, дивлячись, як вантажать санки, підморгували одне одному.

— Ну й вантажу у вас, — зауважив один, — звісно, не моє діло вчити, але я б на вашому місці не тягав цього намету.

— Ви чуєте, що він каже? — сплеснула руками Мерседес, жахаючись. — Цікаво, як би я могла без нього обійтись?

— Тепер весна, холоду вже не повинно бути, — сказав чоловік.

Мерседес тільки похитала головою. Чарлз і Гел накладали решту на санки, що здіймалися горою.

— Ви гадаєте, що вони рушать з місця? — спитав один з глядачів.

— А чому ж би й ні? — коротко відрубав Чарлз.

— Ну звісно, звісно! — поквапився лагідним тоном погодитись чоловік. — Я тільки здивувався… Мені здалося, що трошечки переважує, та й годі.

Чарлз повернувся до нього спиною й став затягати реміння, як умів, а вмів він далеко не так, як слід було.

— Авжеж, з таким спорудженням іззаду собаки будуть мчати цілий день, — ствердив другий глядач.

— Безперечно! — сказав Гел з холодною ввічливістю, беручи в одну руку жердину, а другою рукою змахуючи батогом. — Ну, вперед! — гукнув він. — Гайда, вперед!

Собаки рвонулися, з усіх сил натягли посторонки, але зараз же попустили. Вони не могли зрушити санок.

— Ах ви ж, ледацюги! Я вам покажу! — крикнув Гел, піднявши батога.

Мерседес кинулась до нього з криком.

— Не треба, не треба, Геле!.. — Вона видерла в нього батога. — Бідні мої, милі песики! Геле, ти мусиш мені пообіцяти, що ніколи не будеш з ними жорстокий, а ні, — то я й з місця не ступлю.

— Дуже ти тямиш багато, — була глузлива відповідь брата. — Краще не заважай мені. Кажу тобі, що вони ледачі. Без батога з ними нічого не вдієш. Інакше з ними не можна, спитай кого хочеш, хоч би й цих людей.

Мерседес благально озирнулась. На її гарненькому личку видко було гидливість, коли вона бачила страждання.

— Та вони слабосилі, як мухи, коли хочете знати, — сказав один з чоловіків. — Вони геть виснажилися, он воно що. Їм треба добре спочинути.

— Та нехай їм біс із тим спочинком! — пробурчав безвусий Гел. Мерседес тільки охнула, вражена, але він був їй брат, і вона зразу стала на його бік.

— Не звертай уваги на цього чоловіка, Геле, — сказала вона рішуче. — Поганяй собак і роби, як уважаєш за потрібне.

Батіг хльоснув по собаках. Вони знову рвонулись, напружили всі сили, мало не лягаючи на сніг і закопавшись у нього глибоко ногами. Санки не рушали, так ніби вони прикипіли до місця. Після двох спроб собаки геть захекались, проте батіг немилосердно свистів над ними. Мерседес знову не витримала. Ставши на коліна перед Беком, вона обхопила його обома руками за шию, сама в сльозах.

— Бідні ви мої, бідні! — скрикувала вона жалісливо. — Чому ви не хочете потягти дужче? Ніхто б вас і пальцем не зачепив!

Бекові вона була не до вподоби, але він почувався таким виснаженим, що не міг навіть опинатись, і, крім того, вважав це також частиною своєї виснажної роботи.

Один з глядачів, що стояв, зціпивши зуби, щоб утримати язика, не витерпів.

— Мені нема ніякісінького діла до того, що станеться з вами, — мовив він, — але ради собак я скажу вам: допоможіть їм, обрубайте лід на полозках! Хіба ви не бачите, що полозки попримерзали? Візьміться трохи з правого, трохи з лівого боку — і край!

Втретє спробували зрушити з місця. Але цим разом, слухаючись поради, Гел обрубав лід коло полозків. Бек і його товариші, під зливою ударів батога, напружили всі сили, і перевантажені, погано впаковані санки нарешті рушили. За сто ярдів уперед дорога повертала й круто спускалася на головну вулицю. Треба було великої спритності, щоб утримати санки, на яких вантаж переважував; Гел такої спритності не мав. Коли собаки звернули на повороті, санки перекинулись і половина поклажі, абияк затягнутої ремінням, випала. Собаки бігли далі, і санки, наполовину легші, лежачи боком, неслися за ними. Погане поводження й непомірна вага сказили знесилених, вимучених тварин. Роззлощений Бек, а за ним і весь запряг, мчали вперед, дарма Гел кричав: «Стій! Стій!» Гел спотикнувся, упав, санки переїхали через нього, а собаки неслися все далі головною вулицею, розтрусюючи пакунки та звеселяючи Скагвей.

Добросерді люди спинили собак і позбирали всі речі. «Половину вантажу і вдвоє більше собак, — чулися поради, — а ні — то не доберетесь до Доусона». Гел, його сестра й швагер похмуро мовчали. Поставивши намета, вони заходилися порядкувати вантаж. Посипалися консервні коробки. Люди реготалися, бо про консерви можна було тільки мріяти на Довгому Шляху. «Укривал — як на цілий готель», — сміючися, зауважив один із тих, що помагали. Куди вам стільки? Доволі з вас і половини. Покиньте намета, посуд, хто його вам у дорозі митиме? Що ви собі думаєте? Ви що, пульманом їдете?!»

Усю зайвину, що без неї можна було обійтись, почали немилосердно викидати. Мерседес заголосила, коли мішка з її сукнями скинули на сніг і стали з нього виймати одне за одним. Вона обливалася слізьми над кожною дурницею. Обхопивши руками коліна, вона в розпачі хиталася взад-вперед, повторюючи, що з місця не ступить, хоч би тут було й дванадцятеро Чарлзів. Не знайшовши ні в кому співчуття, вона витерла очі й сама заходилась викидати речі, часом навіть дуже потрібні. Упоравшись із своїм майном, вона взялась і до чоловічих мішків і, запопадливо працюючи, спорожнила і їх.

Зменшившись наполовину, вантаж був, проте, ще чималенький. Увечері Чарлз і Гел десь пішли й повернулися з шістьма новими собаками, не місцевої породи. Разом з Беком та його товаришами, і з Тіком та Куною — тими кудлачами, що взято на Ковзьких порогах, як ото мчали, побиваючи рекорд, — у запрягу було тепер чотирнадцять собак. Але новаки, хоч трохи вже вишколені з тої пори, як зійшли на суходіл, ще не вельми приобвиклися. Троє з них були короткошерсті пойнтери, один ньюфаундленд та двоє покручів непевної породи. Вони, ці новаки, видимо, мало що знали. Бек та його товариші дивились на них зневажливо. Правда, Бек незабаром поставив їх на належне місце й навчив, чого не можна робити, але не міг навчити їх того, що треба було робити. Праця в посторонках була їм не дуже до шмиги. Крім собак-покручів, усі вони виглядали приголомшено й розгублено від кепського поводження з ними і від незвичної суворої обстави. А тї двоє покручів не розуміли нічогісінько, і скорше можна було поламати їм кістки, ніж чогось навчити.

Нові собаки були такі безнадійні й безпорадні,