Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

казав, що він і сам часто з нею сперечався через її занадто різкі погляди, але як викладачка вона була неперевершеною; вона завжди його заохочувала, передала йому жагу до знань та волю до навчання. Я спробувала приєднатися до їхньої розмови. Я відчувала нагальну необхідність спілкуватися з Ніно наодинці, не хотіла, щоб він оце зараз розмовляв з моїм однокласником, як раніше розмовляв зі мною. Відчувала потребу (щоб не кинутися слідом за Антоніо і сказати йому через сльози: так, ти маєш рацію, я сама не знаю, хто я і чого хочу; я тебе використовую, а потім тебе покину; але це не моя вина, я сама не знаю, як мені бути — вибач!), щоб Ніно втягнув мене особливим чином у свій світ, який був йому добре відомий, щоб визнав мене як рівну собі. Тому я його практично перебила, і поки він намагався повернутися до попередньої думки, почала говорити про книги, які від початку навчального року мені дала почитати викладачка, та її поради. Він кивнув, дещо невдоволено, пригадав, що викладачка раніше і йому давала одну з тих книг, почав обговорювати її зі мною. Але мені все більше хотілося якомога швидше підвищити самооцінку, щоб забути про Антоніо, тож я запитала у Ніно без будь-якого зв’язку з попередньою розмовою:

— А коли вийде журнал?

Він втупився у мене з якимось дивним виразом обличчя:

— Уже вийшов два тижні тому.

Я радісно вигукнула, запитала в нього:

— А де я можу його знайти?

— Він продається у книжній крамниці Ґвіді. Та я й сам можу тобі його принести.

— Дякую.

Він дещо завагався, а потім сказав:

— Але твою статтю вони не опублікували, виявилося, що не вистачило місця.

Альфонсо полегшено усміхнувся і пробубонів:

— От і добре.

  62

Нам було всього по шістнадцять років. Я сиділа перед Ніно Сарраторе, Альфонсо, Марізою, намагалася усміхатися, сказала із вдаваною байдужістю: «Подумаєш, іншим разом». Ліла сиділа на другому кінці зали — наречена, королева свята — Стефано шептав їй щось на вушко, і вона усміхалася.

Довгий, виснажливий весільний обід нарешті завершувався. Оркестр грав, співак співав. Антоніо стояв на терасі, відвернувшись від усіх, переборюючи біль у грудях, який я йому завдала, і дивився на море. Енцо, мабуть, нашіптував Кармелі, що він її кохає. Ріно, напевне, вже сказав це Пінуччі, і тепер вони солодко заглядали одне одному в очі. Була велика ймовірність того, що Пасквале ніяк не міг наважитися і ходив кругами, але до кінця свята Ада так чи інакше вирвала би з нього потрібні слова. Гості все частіше виголошували тости молодятам з досить вульгарними натяками, особливо відзначився у цьому мистецтві комерсант металів з Флоренції. На підлозі було повно плям від соусу, розбризканого з тарілок дітьми, вина, розлитого дідом Стефано. Я проковтнула сльози. Подумала: можливо, мою статтю надрукують у наступному номері; можливо, Ніно не достатньо наполягав, треба було мені самій цим займатися. Але вголос про це нічого не сказала, продовжувала усміхатися, навіть знайшла в собі сили промовити:

— Врешті я вже одного разу посварилася із священиком. Сваритися ще раз не має сенсу.

— Звичайно! — відгукнувся Альфонсо.

Але я не могла побороти розчарування. Робила все можливе, щоб прийти до тями, позбавитися несподіваного затемнення в очах, болючого спаду тиску, але мені це не вдавалося. Мені стало зрозуміло, що про себе я вважала публікацію тих небагатьох рядків з надрукованим під ними власним прізвищем як своєрідний знак долі, що мої зусилля у навчанні дозволили б мені досягти певних висот, що вчителька Олів’єро мала рацію, коли заохочувала мене і забула про Лілу.

— Ти знаєш, хто такі плебеї?

— Так, пані вчителько.

Хто такі плебеї — я усвідомила якраз у ту мить, і значно ясніше, ніж коли багато років тому Олів’єро запитала мене про це. Плебеї — то були ми. Бути плебеями означало задовольнятися лише їжею та вином, сваритися через те, кого обслуговували раніше, ходити туди-сюди по тій брудній підлозі, промовляти ті тости, що ставали все непристойнішими. Плебейкою була моя мати, що підвипила і тепер обіперлася спиною об плече мого батька і голосно реготала над вульгарними жартами комерсанта металів. Сміялися усі, і Ліла теж, хоча робила це з виглядом того, хто грає відведену йому роль і має намір відіграти її до кінця вистави.

Мабуть, через відразу до тієї гидкої вистави Ніно підвівся із-за столу і заявив, що йому треба вже йти. Він домовився з Марізою, о котрій годині вони мають разом повернутися додому, і Альфонсо пообіцяв, що приведе її у призначений час в домовлене місце. Маріза, здавалося, була дуже задоволена таким уважним кавалером. Я нерішуче запитала в Ніно:

— Не хочеш попрощатися з нареченою?

Він заперечно махнув рукою, пробурмотів щось нерозбірливе про те, що не був одягнений як треба, і навіть не попрощавшись зі мною чи з Альфонсо, рушив до виходу своєю характерною розхлябаною ходою. Він мав особливу здатність приходити до нашого району і залишати його, ніяким чином не зазнаючи його впливу. Він це вмів, йому це вдавалося; можливо, він навчився цьому багато років тому, під час їхнього скандального переїзду, який ледь не коштував йому життя.

Я сумнівалася, що в мене це вийде. Від навчання толку було мало: хай мені і ставлять «десятки» за домашні завдання, але ж то лише в школі; а от ті, хто працював у редакції журналу, проглянули мою писанину — мою та Лілину — і вирішили її не друкувати. От Ніно — інша справа: по його обличчю, жестах, ході було відразу зрозуміло, що він далеко піде. Коли він вийшов, мені здалося, що зникла єдина особа в усій залі, що мала достатньо енергії, щоб витягти мене звідси.

Потім у мене виникло таке відчуття, ніби двері ресторану різко зачинилися, ніби від пориву вітру. Насправді ніякого вітру не було, як не було і стукоту. Сталося те, що можна було передбачити. Якраз перед розрізанням торту та роздачею бонбоньєрок з’явилися елегантно одягнені, красиві брати Солари. Вони проходили по залі, вітаючись то з одним, то з іншим зі своєю звичною хазяйською манерою. Джильйола кинулася на шию Мікеле і потягнула його до місця поряд із собою. Ліла, шия та щоки якої відразу почервоніли, енергійно потягнула чоловіка за руку і щось шепнула йому на вухо. Сільвіо недбало кивнув синам, Мануела дивилася на них поглядом матері, що пишається власними дітьми. Співак завів «Лаццареллу»,[13] вдало імітуючи Ауреліо Ф’єро. Ріно з привітною усмішкою запросив Марчелло до столу. Марчелло сів, ослабив краватку, закинув ногу на ногу.

Несподіване трапилося лише в цю мить. Я побачила, як Ліла раптом зблідла, як у дитинстві, стала білішою, аніж її весільна сукня, а її очі в одну мить перетворилися на дві вузесенькі щілинки. Прямо перед нею на столі стояла пляшка з вином, і я злякалася, що від її напруженого погляду ту пляшку розірве на тисячу дрібних скалок, а бризки вина рознесуться на всі боки. Але дивилася вона не на пляшку. Її погляд був спрямований далі, вона дивилася на взуття Марчелло Солари.

То були чоловічі черевики марки «Черулло». Не серійна модель, не та, що з позолоченою пряжкою. На Марчелло були черевики, які раніше купив Стефано, Лілин чоловік. Та пара, над якою вона