Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

почесним свідком; головне — прийняти рішення. Але Стефано кілька днів уникав прямої відповіді, говорив то одне, то інше, і вона не розуміла, ким він збирається замінити флорентійське подружжя. Врешті, менше ніж за тиждень до весілля, вияснилася правда. Стефано повідомив їй як про вже прийняте рішення, без будь-яких пояснень, що почесним свідком буде Сільвіо Солара, батько Марчелло та Мікеле.

Ліла, яка до тієї миті навіть думки не допускала, що хтось із родичів Марчелло Солари може бути на її весіллі, знову переродилася на ту Лілу, яку я колись так добре знала. Вона вкрила Стефано найбруднішою лайкою, заявила, що більше бачити його не хоче. Потім зачинилася у домі батьків, припинила займатися підготовкою до весілля, не пішла на останню примірку сукні і взагалі нічого не робила.

До житла Черулло потягнулися процесії родичів, щоб напоумити Лілу. Спочатку прийшла мати, Нунція, і почала вмовляти її подумати про добробут їхньої родини. Потім явився Фернандо з похмурим виглядом і сказав, щоб вона припинила поводитися, як нерозумне дівчисько: будь-кому, хто хотів би спокійно жити в районі, слід було неодмінно взяти за почесного свідка саме Сільвіо Солару. Врешті прийшов Ріно і пояснив їй без недомовок, у дуже агресивному тоні, вдаючи із себе великого дільця, що дбає лише про прибутки: батько Солара для усіх — щось на кшталт банку, і перш за все — канал для розміщення у пунктах продажу взуття «Черулло». «Що ти оце надумала робити? — верещав він із налитими кров’ю від люті очима. — Хочеш пустити по світу мене, всю нашу сім’ю і загубити все, що ми до цього часу зробили такою тяжкою працею?» Навіть Пінучча прибігла і вдавано солоденьким голоском сказала, що їй теж хотілося б, щоб почесним свідком на весіллі був їхній родич із Флоренції, але треба ж було й головою думати, не можна ставити хрест на шлюбі та коханні через таку несуттєву дрібницю.

Пройшов день, минула ніч. Нунція сиділа мовчки у кутку, нерухомо, нічого не робила і спати не лягала. Потім нишком від доньки вислизнула з дому і прийшла до мене просити, щоб я поговорила з Лілою і спробувала її втихомирити. Таке довір’я мене потішило, я довго думала, як саме мені з нею розмовляти. Адже на кону був шлюб, а це — не жарти, справа серйозна, мова йшла про почуття і про практичні життєві інтереси. Я злякалася. Я, що знайшла у собі достатньо мужності, щоб публічно критикувати Святого Духа, ставлячи під сумнів авторитет викладача релігії, добре розуміла, що, якби мені випало зараз бути на місці Ліли, мені б забракло духу послати усіх під три чорти. А от вона змогла, вона не побоялася, попри те що була за крок до весілля. Що мені робити? Я відчувала, що мені достатньо прикласти незначних зусиль, щоб підштовхнути її на той шлях і потім радіти, що мені це вдалося. У глибині душі саме цього я й хотіла: повернути до життя ту, колишню Лілу — бліду, з волоссям, зібраним у кінський хвіст, з примруженими, як у яструба, очима, в обшарпаному, дешевому одязі. Щоб і сліду не залишилося від усього того шику, від поведінки на кшталт Жаклін Кеннеді нашого району.

Але на її і на моє нещастя та думка видалася мені недостойною. Вважаючи, що я роблю це для її блага, я вирішила не повертати її у злиденну сірість батьківської хати і товкмачила їй із палкою переконливістю одне й те ж: «Сільвіо Солара, Ліло, — це не Марчелло і навіть не Мікеле; було б великою помилкою так вважати, ти знаєш це краще за мене, ти сама безліч разів це повторювала. Не він втягнув до машини Аду, не він стріляв у нас тієї новорічної ночі, не він без запрошення приходив до тебе додому, не він розповсюджував про тебе брудні плітки. Сільвіо буде почесним свідком на весіллі і потім допоможе Ріно та Стефано з продажем взуття — і все; він не гратиме ніякої ролі у твоєму майбутньому житті». Я знову перетасувала карти, які ми вже так добре знали. Завела розмову про колись і про тепер, про старе покоління і про наше, про те, що ми — не такі, що вони зі Стефано — не такі. І цей останній аргумент нарешті пробив оборону, змусив її замислитися, а я продовжувала ще з більшим запалом. Вона сиділа мовчки і слухала мене; було ясно, що вона потребувала когось, хто її заспокоїть, і поступово заспокоїлася. Але я читала у неї в очах, що той вчинок Стефано продемонстрував їй щось таке в його вдачі, про що вона раніше не здогадувалася, не розуміла як слід, і що саме тому це лякало її навіть більше, аніж манії Ріно. Вона сказала мені:

— Може, це неправда, що він мене кохає.

— Як це — неправда?! Він робить усе, що ти забажаєш.

— Тільки тоді, коли це по-справжньому не загрожує його грошам, — відповіла вона зневажливим тоном, яким ніколи раніше не говорила про Стефано Карраччі.

Хоч би як, але Ліла знову почала виходити з дому. Але не ходила до ковбасної лавки, не з’являлася у новій квартирі, взагалі не робила нічого, щоб помиритися. Вичікувала, аж поки Стефано їй не сказав: «Дякую, я тебе дуже кохаю. Ти ж знаєш, що деякі речі доводиться робити всупереч нашим бажанням». Лише тоді дозволила йому обійняти себе за плечі і поцілувати у шию. Але потім різко повернулася до нього і, дивлячись прямо в очі, промовила:

— Щоб на моєму весіллі й ноги Марчелло Солари не було!

— І як я маю це зробити?

— Не знаю, але пообіцяй мені!

Він хмикнув, але відповів з усмішкою:

— Добре, Ліно, я тобі обіцяю.

  57

Настало 12 березня, день видався по-весняному теплий. Ліла попросила, щоб я прийшла до неї у батьківську хату і допомогла їй помитися, причесатися та одягнутися. Вона спровадила матір, і ми залишилися удвох. Ліла сіла на край ліжка в самих лише трусиках та бюстгальтері. Поряд з нею на ліжку лежала сукня нареченої, схожа на тіло померлої; перед нею, на підлозі, викладеній плиткою, стояв мідний таз з гарячою водою. Вона несподівано запитала в мене:

— Ти вважаєш, що я роблю помилку?

— Яку саме?

— Що виходжу заміж.

— Ніяк не викинеш з голови ту історію з почесним свідком?

— Ні, думаю про вчительку. Чому вона не впустила нас?

— Тому що вона — стара карга.

Вона деякий час мовчала, дивлячись на воду, що виблискувала в тазу, потім промовила:

— Що б не сталося, не кидай навчання!

— Залишилося два роки, потім отримаю атестат — і все.

— Ні, вчися далі! Я тобі даватиму гроші, а ти повинна вчитися і далі!

Я нервово розсміялася і відповіла:

— Дякую, але колись навчання закінчується, і далі вчитися вже нікуди.

— Не для тебе. Ти — моя геніальна подруга, ти повинна стати найкращою, серед хлопців і серед дівчат.

Вона підвелася, зняла із себе трусики і бюстгальтер і сказала:

— Годі, допоможи мені, а то запізнимося.

Я ніколи не бачила її голою і засоромилася. Сьогодні можу сказати, що той сором був пов’язаний із прихованим задоволенням дивитися на її недоторкане тіло, милуватися її юною вродою шістнадцятирічної дівчини всього лише за кілька годин до того, як Стефано до неї доторкнеться, увійде в неї, деформує її, можливо, навіть змусить завагітніти. А тоді мене охопило лише гостре відчуття незручності, коли