Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

  60

Ми першими з молоді зайшли до банкетної зали. Настрій у мене зіпсувався ще більше. Сільвіо та Мануела Солари вже сиділи за окремим столом разом з комерсантом із Флоренції, його дружиною та матір’ю Стефано. Батьків Ліли посадили за загальним столом, за яким були всі інші родичі, мої батьки, Меліна. Ада, яка дуже нервувалася, побачивши Антоніо, сердито замахала йому руками. Оркестранти займали свої місця, налагоджували інструменти, співак вмикав мікрофон. Ми збентежено оглядалися довкола. Ми не знали, куди нам сідати, ніхто з нас не насмілювався запитати про це в офіціантів. Антоніо невідривно був поряд зі мною і намагався мене розвеселити.

Мене покликала мати, але я вдала, що не чую. Вона знову покликала, але я і бровою не повела. Тоді вона підвелася і підійшла до мене своєю кульгавою ходою. Хотіла, щоб я пішла і сіла поряд з нею. Прошепотіла:

— Чому це синок Меліни постійно крутиться навколо тебе?

— Ніхто навколо мене не крутиться, мамо!

— Ти думаєш, я дурна?

— Ні.

— Ходи, сядь поряд зі мною!

— Ні.

— А я тобі кажу: ходімо! Ми не для того тебе вчимо, щоб якийсь там голодранець з божевільною матір’ю тебе спаскудив!

Я послухалася, вона була справді дуже сердита. Почали заходити інші хлопці й дівчата, всі — друзі Стефано. Серед них я помітила Джильйолу, вона кивнула мені, щоб я ішла до них. Мати мене втримала. Пасквале, Кармела, Енцо, Антоніо нарешті всілися поряд із Джильйолою та її приятелями. Ада, якій вдалося скинути матір на Нунцію, підійшла і шепнула мені на вухо: «Ходімо до нас!» Я спробувала було підвестися, але мати міцно вхопила мене за лікоть. Ада зажурилася і повернулася до брата, який час від часу поглядав у мій бік, а я у відповідь закочувала очі до стелі, щоб пояснити йому, що я — полонянка.

Оркестр почав грати. Співак, років сорока, майже лисий, з витонченими рисами обличчя, щось тихенько наспівував, випробовуючи мікрофон. Гості все йшли і йшли, в залі стало повно. Ніхто не приховував голоду, але треба було дочекатися молодят. Я знову спробувала було встати, але мати зашипіла на мене: «Сиди тут, біля мене!»

Біля неї. Я подумала, якою суперечливою була її поведінка, а вона того навіть не помічала: з її перепадами настрою, люттю, владними жестами. Вона не хотіла, щоб я вчилася, та, оскільки я все одно вже вчилася, вона вважала, що я була кращою за всіх тих, з ким я разом росла, а тому розуміла, — як розуміла це і я за даних обставин, — що моє місце було не серед них. І ось тепер наказувала мені сидіти біля неї, щоб застерегти мене від хтозна якого шторму, хтозна якої вирви чи кручі: у ту мить всі небезпеки для неї уособлював Антоніо. Але сидіти поряд з нею означало залишатися в її світі, стати такою, як вона. А якщо я мала стати такою, як вона, то хто годився мені в пару, як не Антоніо?

Увійшли молодята, усі радісно зааплодували. Оркестр відразу заграв весільний марш. Мене невидимими оковами припнуло до матері, до її тіла, до власної несхожості на інших, що наростала в мені з кожною хвилиною. Ось Ліла — причина торжества всього району, вона здавалася дуже щасливою: привітно, вишукано усміхалася, ішла під руку зі своїм чоловіком. Вона була прекрасна. З самого малечку я взяла її собі за взірець, щоб втекти з-під впливу матері. Я помилилася. Ліла залишилася там, в рамках нашого світу, вибравши той напрям, який вважала для себе найкращим. І найкращим для неї був той молодик, те заміжжя, те свято, забава із взуттям для Ріно та батька. Ніякого зв’язку з моїм вибором дівчини, що думає лише про навчання. Я почувалася геть самотньою.

Двом молодятам було наказано танцювати під спалахами фотоапарата. Вони кружляли по залі у весільному вальсі. Мушу визнати: зі світу моєї матері не вдалося вирватися навіть Лілі. Але я повинна це зробити, я не можу більше усім догоджати. Треба викреслити її з мого життя, як то зробила Олів’єро, коли приходила до мене додому і змушувала моїх батьків всупереч їхній волі робити все задля мого майбутнього. Ліла міцно тримала мене біля себе, але я повинна була вирватися, не звертати на неї уваги, пам’ятати про те, що я — краща за неї в італійській, латині, грецькій, пам’ятати, що в мене вистачило духу виступити проти вчителя релігії, пам’ятати, що незабаром вийде стаття, підписана моїм іменем у тому самому журналі, де друкується гарний і дуже розумний хлопець з третього курсу ліцею.

У ту мить до зали увійшов Ніно Сарраторе. Я побачила його ще до того, як помітила Альфонсо з Марізою, побачила і скочила на ноги. Моя мати спробувала втримати мене за край сукні, але я вирвала його з її рук. Антоніо, який увесь час не зводив з мене очей, просвітлів лицем і махнув мені рукою, запрошуючи сісти поряд з ним. Але я, на відміну від Ліли та Стефано, які якраз сідали по центру столу, де вже на них чекали подружжя Солар та пара з Флоренції, рушила прямо до виходу, до Альфонсо, Марізи та Ніно.

  61

Ми знайшли вільні місця. Я розмовляла з Альфонсо та Марізою на різні теми, сподіваючись, що Ніно обізветься до мене. Тим часом до мене підійшов Антоніо і зашептав на вухо:

— Я зайняв для тебе місце.

Я шепнула йому у відповідь:

— Іди, моя мати про все здогадалася.

Він оглянувся збентежено, засоромився, повернувся на своє місце.

Тим часом банкетною залою прокотилася хвиля невдоволення. Найязикатіші гості відразу помітили, що запрошених пригощали неоднаково. Не для всіх столів вино було однакової якості. За одними столами вже подавали другу страву, а за другими навіть закусок ще не було. Були вже навіть такі, хто вголос заявляв: за столами, де сиділи гості нареченого, обслуговування було значно кращим, аніж за тими, куди всадили родичів і друзів нареченої. Ті балачки мене дратували, ситуація загострювалася. Я набралася духу і завела розмову з Ніно про його статтю, в якій ішлося про бідні квартали Неаполя, сподіваючись згодом, ніби ненароком, поцікавитися, коли вийде наступний номер журналу з моєю статтею. Він охоче почав розповідати про стан справ у місті, виявивши неабияку обізнаність у цій темі. Мене вразила його упевненість. Якщо на Іскії він ще здавався нерішучим хлопцем, який боровся з власними внутрішніми комплексами та переживаннями, то тепер в ньому було аж занадто зрілості. Як таке було можливо, що вісімнадцятирічний юнак так впевнено та детально обговорював тему злиднів та бідності — не загальними фразами, як то робив Пасквале, а з глибоким обґрунтуванням, наводячи точні дані?

— Звідки ти все це знаєш?

— Достатньо багато читати.

— Що саме?

— Газети, журнали, книги, у яких ідеться про ці проблеми.

Я ні разу навіть не розгорнула якусь газету чи журнал, читала лише художню літературу. Ліла теж, коли ще цікавилася читанням, читала лише старі потріпані романи з місцевої бібліотеки. Отже, тут я пасла задніх, Ніно міг допомогти надолужити згаяне.

Я його розпитувала і розпитувала, Ніно відповідав. Так, відповідав, але без тієї жвавості та барвистості, що були притаманні оповідям