Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

вища, він нижчий. Ліла випромінювала навколо себе особливу енергію, яку важко було не помітити і не відчути; він здавався непоказним чоловічком. Ліла була вкрай сконцентрована, ніби намагалася зрозуміти до кінця, що насправді означав той ритуал; він крутився, час від часу оглядався на матір, обмінювався усмішками із Сільвіо Соларою або почісував голову. У якусь мить мені стало страшно. Я подумала: а що, як Стефано справді не той, кого із себе вдає? Але відразу відігнала від себе ту думку із двох причин. Насамперед, обоє наречених промовили «так» голосно і ясно, в атмо­сфері загального розчулення: обмінялися обручками, поцілувалися, і мені слід було змиритися з тим, що тепер Ліла справді одружена. І потім сталося таке, що я навіть забула про молодих. Я усвідомила, що серед гостей були всі, окрім Альфонсо. Я пошукала його поглядом серед родичів нареченого, серед гостей нареченої і помітила аж у кінці церкви, захованого за колоною. Я кивнула йому, він відповів і рушив у моєму напрямку. Але із-за його спини з великим шиком випливла Маріза Сарраторе. А відразу за нею — худий, руки в кишенях, зі скуйовдженим волоссям, у пом’ятих штанях та піджаку, в яких ходив до школи, — показався Ніно.

  59

Потім була товчія навколо молодих, що виходили з церкви під лункі звуки органу та спалахи фотографа. Ліла зі Стефано стояли біля паперті і приймали поцілунки та обійми на фоні хаосу автомобілів, хвилювання родичів, яким доводилося чекати своєї черги, тоді як інших — не рідних по крові, але важливіших, поважніших, краще одягнутих, серед них — синьйор у дивних капелюшках за останньою модою — вже всадили в машини і повезли на вулицю Ораціо до ресторану.

Як же вишукано був одягнений Альфонсо! Я таким його ніколи ще не бачила: у темному костюмі, у білій сорочці, з краваткою. Без свого звичного шкільного вбрання, без халату ковбасної лавки він здався мені не лише старшим за свої шістнадцять років, але несподівано для мене — несхожим на свого брата Стефано. Альфонсо вже був набагато вищим за брата, стрункішим, схожим на іспанського танцюриста, якого колись показували по телевізору: великі, виразні очі, пухлі губи, ніякого натяку на проростаючу борідку. Було ясно, що Маріза вчепилася в нього, мов реп’ях, у них зав’язалися стосунки, і вони, напевне, бачилися час від часу, а я про це нічого не знала. Альфонсо, незважаючи на прив’язаність до мене, не зміг встояти проти кучерів Марізи, її невпинного веселого щебетання, яким вона заповнювала паузи у розмові, полегшуючи спілкування із сором’язливим Альфонсо. То вони зустрічалися? Я сумнівалася в цьому, він би мені сказав. Але схоже було на те, інакше він би не запросив її на весілля брата. А Маріза, щоб отримати дозвіл від батьків, потягла за собою Ніно.

І ось тепер він тут, біля паперті, молодший Сарраторе, геть недоречний у своєму поношеному одязі, зависокий, захудий, із занадто довгим скуйовдженим волоссям, із занадто запханими в кишені штанів руками, з виглядом того, хто не знає, куди себе подіти, дивиться на наречених, як і всі, але без особливої цікавості, аби кудись дивитися. Та неочікувана зустріч значно вплинула на мій загальний настрій того дня. Ми пошепки привіталися в церкві — «чао — чао» — і все. Потім Ніно рушив слідом за сестрою та Альфонсо, мене міцно підхопив під руку Антоніо, і хоча я спробувала звільнитися, врешті опинилася в одній компанії з Адою, Меліною, Пасквале, Кармелою та Енцо. Тепер, у товчії, коли молодята всідалися у велику білу машину разом з фотографом та його помічником, щоб їхати фотографуватися до парку Пам’яті загиблих, я захвилювалася, що мати Антоніо може впізнати Ніно, віднайде в рисах його обличчя якусь схожість з Донато. Але моє хвилювання виявилося безпідставним. Мати Ліли, Нунція, повела її за собою до машини, разом з Адою і меншими дітьми, і вони поїхали.

Насправді ніхто не впізнав Ніно: ні Джильйола, ні Кармела, ні Енцо. Не впізнали вони і Марізу, хоча зовні вона не дуже змінилася з дитинства. Обох Сарраторе поки що ніхто не помічав. Тим часом Антоніо вже підштовхував мене до старої колимаги Пасквале, разом з нами сідали Кармела та Енцо, і ми вже збиралися рушати, коли я промовила, не вигадавши нічого кращого:

— А де мої батьки? Сподіваюся, вони не підуть пішки.

Енцо відповів, що бачив, як вони сідали в якусь автівку. Робити було нічого, слід було їхати. Я ледве встигла поглянути на Ніно, який все ще топтався біля паперті з розгуб­леним виглядом разом з Альфонсо та Марізою, що розмовляли між собою, — і все.

Мій настрій остаточно зіпсувався. Антоніо шептав мені на вухо, відчуваючи найменші зміни мого настрою:

— Що сталося?

— Нічого.

— Тебе щось роздратувало?

— Ні.

Кармела розсміялася:

— Її дратує те, що Ліна вийшла заміж, тепер і їй теж хочеться.

— А тобі що, не хочеться? — запитав Енцо.

— Та я б хоч завтра заміж вийшла!

— І за кого ж?

— Сама знаю, за кого.

— Замовкни, — обізвався Пасквале, — тебе ніхто заміж не візьме.

Ми рушили у напрямку моря, Пасквале керував машиною доволі агресивно. Антоніо так добре підладив йому ту автівку, що Пасквале поводився з нею, як із гоночною. Нісся, як скажений, незважаючи на вибоїни. Тільки те й робив, що наганяв інші автівки на такій швидкості, ніби хотів вдарити їх ззаду, а коли залишалося всього кілька сантиметрів до удару, різко повертав і обганяв. Ми, дівчата, верещали з переляку та благали їхати повільніше, від чого він задоволено реготав і робив ще гірше. Антоніо з Енцо навіть бровою не вели, хіба що відпускали грубі жарти на адресу повільних водіїв, а коли Пасквале їх обганяв, опускали скло і обливали невдаху брудною лайкою.

Саме тоді, під час нашої поїздки до ресторану на вулиці Ораціо, я почала почуватися серед них сторонньою і нещасною від власної несхожості. Я виросла серед цих хлопців та дівчат, вважала їхню поведінку нормальною, їхня різка, груба мова була і моєю теж. Але ось уже протягом шести років я ішла іншим шляхом, про який вони навіть гадки не мали, і мені це вдавалося так добре, що на ньому мене вважали однією з найкращих. У спілкуванні з ними я не могла скористатися нічим з того, чого мене вчили щодня, змушувала себе стримуватися, певною мірою опускатися до їхнього рівня. Я постійно намагалася приховати свою натуру, те, якою я була у школі, а коли мені це не вдавалося, це їх бентежило. Я питала сама в себе, що я роблю у цій машині. Звичайно, зі мною були мої друзі, там був мій хлопець, ми їхали на свято з приводу Лілиного весілля. Та саме те свято підтверджувало, що Ліла — єдина особа, з якою, незважаючи на різні долі, я все ще хотіла спілкуватися — більше не належала до цього гурту, а без неї вичерпалися і мої взаємини з цими хлопцями та дівчатами. То чому ж я була в ту мить не з Альфонсо, з яким у нас були однакові інтереси та схожа доля? І чому я не залишилася біля церкви, не підійшла до Ніно сказати, щоб пішов разом зі мною на свято; чому не розпитала в нього, коли вийде журнал із моєю статтею; чому не запропонувала йому поговорити наодинці, викопати удвох якусь нірку, де можна було б сховатися від скаженої їзди Пасквале, від його недолугих жартів, від грубощів