Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте
Та і на цьому все не закінчилося. Кілька тижнів по тому Ніно запитав у мене без будь-яких передмов, з похмурим виразом обличчя, чи не могла б я написати якомога швидше розповідь на півсторінки про мою сутичку зі священиком.
— Навіщо?
Він пояснив, що співпрацював з одним журналом, який називався «Неаполь — прихисток для бідних». Він розповів про цей епізод у редакції, і йому там сказали, що якщо він вчасно підготує матеріал, то його спробують вставити у наступний номер. Він показав мені журнал. То було видання сторінок на п’ятдесят, на сіруватому папері. У переліку авторів було і його ім’я та прізвище, навпроти статті, що називалася «Злидні у цифрах». Мені пригадався його батько, самовдоволення та пихатість, з якими він читав мені в Мароні свою статтю, надруковану у «Римі».
— Ти і вірші теж пишеш? — запитала я в нього.
Він заперечно захитав головою з такою відразою, що я відразу пообіцяла:
— Добре, спробую.
Додому я повернулася дуже схвильована. У голові вже роїлися слова і фрази, які б я написала, а дорогою додому я обговорила все детально з Альфонсо. Він дуже за мене боявся, умовляв мене, щоб я нічого такого не писала.
— Статтю підпишуть твоїм іменем?
— Так.
— Ленý, священик знову розлютиться і залишить тебе на другий рік, перетягнувши на свій бік ще й викладачів хімії та математики.
Його страх передався і мені, я втратила віру в себе. Але щойно ми з ним розпрощалися, думка про можливість через деякий час показати журнал зі статтею, підписаною моїм іменем, Лілі, батькам, вчительці Олів’єро, вчителю Ферраро перемогла страх. Я була у піднесеному настрої, пишаючись тим, що заслужила схвалення від хороших (Ґальяні, Ніно), відкрито виступивши проти тих, кого я вважала поганими (священика, викладачки хімії, вчителя математики), але водночас зумівши повестися з супротивниками так, щоб не втратити їхню симпатію та повагу. Тож приклавши певних зусиль, я б, напевне, змогла виправити ситуацію і після виходу статті.
У той день після обіду я тільки те й робила, що писала і переписувала. Підібрала синтетичні, змістовні фрази. Постаралася надати своїй позиції максимальної теоретичної гідності, підшукавши складні, вишукані слова. Я написала так: «Якщо Бог — всюдисущий, то навіщо йому розповсюджуватися за допомогою Святого Духа?» Але півсторінки швидко закінчилися, а я все ще писала передмову. А як же решта? Довелося починати спочатку. Враховуючи, що я з першого класу привчила себе до старанності та наполегливості, у мене нарешті вийшов прийнятний текст, і я перейшла до підготовки домашніх завдань на наступний день.
Та вже через півгодини до мене повернулися сумніви, я відчула необхідність у підтвердженні. Кому я могла прочитати свою статтю, щоб почути об’єктивну оцінку? Матері? Братам? Антоніо? Звичайно, ні. Хіба що Лілі. Але якщо я звернуся до неї, це означатиме, що я і досі визнаю її авторитет, попри те що вже давно знаю набагато більше за неї. Отож спочатку я вагалася. Я побоювалася, що вона просто посміється над моєю роботою, видавши один зі своїх принизливих, нищівних коментарів. А ще більше боялася, що той коментар породить у моїй голові цілу купу сумнівів і невпевненості у собі, що змусить мене покинути задум зі статтею. Врешті я не втрималася і побігла до неї, сподіваючись застати її вдома. Вона була у своїх батьків. Я розповіла їй про пропозицію Ніно і вручила свій зошит.
Ліла неохоче проглянула написане, ніби від читання в неї боліли очі. Потім запитала, як і Альфонсо:
— Під статтею напишуть твоє ім’я?
Я ствердно кивнула.
— Так і напишуть: Елена Ґреко?
— Авжеж.
Вона протягнула мені зошит:
— Я не здатна сказати тобі, добре це чи погано.
— Будь ласка!
— Ні, не можу.
Я наполягала. Я заявила, хоча і знала про себе, що то неправда: якщо їй не сподобається або якщо вона відмовиться читати, то я просто не віддам статтю Ніно для друку.
Нарешті вона прочитала. Мені здалося, що вона ніби вся підібралася, ніби збиралася скинути з себе якийсь тягар. У мене було таке враження, ніби вона здійснювала над собою неймовірне зусилля, щоб вивільнити з глибини власного єства ту, колишню Лілу, яка читала, писала, малювала, творила, роблячи все це природно і з вродженою легкістю. Коли їй це вдалося, справи пішли як по маслу.
— Можна мені дещо закреслити?
— Звичайно.
Вона закреслила безліч слів і ціле речення.
— Можна дещо переставити?
— Так.
Вона обвела один абзац і дужкою переставила його на початок аркушу.
— Можна, я перепишу тобі все на інший аркуш?
— Я сама.
— Ні, дозволь мені це зробити.
Вона взялася переписувати. А коли повернула мені зошит, промовила:
— Ти молодець, недарма тобі завжди ставлять «десять»!
Я відчула, що в її словах не було насмішки, то був справжній комплімент. Але потім Ліла додала з несподіваною рішучістю:
— Але надалі не хочу більше читати нічого з написаного тобою!
— Чому це?
Вона замислилася.
— Тому що мені це не на користь, — відповіла вона, постукавши себе пальцем по голові і розсміявшись.
54
Я летіла додому, мов на крилах. Там зачинилася у туалеті, щоб нікому не заважати, і провчилася до третьої ночі, врешті лягла спати. Вранці я прокинулася о пів на сьому, щоб переписати статтю. Але спершу я перечитала її з аркуша, написаного кругленьким, гарним почерком Ліли — яким пишуть у початковій школі; він дуже відрізнявся від мого теперішнього, що з часом значно спростився і став дрібнішим. Там було написано те саме, що раніше написала я, але викладено ясніше і логічніше. Завдяки тим закресленням, перестановкам слів, незначним вставкам і деякою мірою самому почерку Ліли в мене виникло враження, ніби я втекла сама від себе і тепер біжу на сто кроків попереду з такою енергією і з такою особливою гармонією, про яку та особа, що залишилася позаду, навіть мріяти не могла.
Я вирішила не переписувати статтю і залишити її написану почерком Ліли. Я віднесла її Ніно у такому вигляді, щоб зберегти її видимий слід за моїми словами. Ніно уважно прочитав, часто кліпаючи очима. Нарешті промовив з несподіваним сумом, якого я від нього не чекала:
— Ґальяні має рацію.
— Стосовно чого?
— Ти пишеш краще за мене.
І незважаючи на те, що я зніяковіло заперечувала, він кілька разів повторив ті слова, потім повернувся і пішов, не попрощавшись. Навіть не сказав, коли мала вийти моя стаття у журналі і де я могла б його купити, а в мене не вистачило сміливості запитати. Та поведінка Ніно мене роздратувала. Моє роздратування було таким сильним, що коли я дивилася йому услід, на якусь мить його хода нагадала мені ходу його батька.
Ось так закінчилася наша нова зустріч. Ми знову все зробили неправильно. Ніно протягом наступних днів поводився так, ніби моє вміння писати краще за нього — то якась моя тяжка провина, за яку мене слід покарати. Мене це обурювало. Коли він врешті знову звернув на мене увагу і несподівано запропонував після школи пройтися разом, я холодно відповіла, що в мене немає на це часу, бо за мною має прийти мій хлопець.
Деякий час Ніно, напевне, думав, що мій хлопець — Альфонсо, аж поки одного разу після уроків
