Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

не маєш можливості відвернутися, не можеш відвести руку, не визнавши власного збудження, яке доводиться приховувати, щоб мимоволі не відсахнутися, щоб не образити наївну невинність того, хто викликав його у тебе, щоб не видати те гостре збудження, що тебе заполонило. Тож ти змушуєш себе залишитися, дивитися на по-хлопчачому худенькі плечі, на груди з відстовбурченими сосками, на вузькі стегна з м’якими сідницями, чорний трикутник лобка, довгі ноги, ніжні коліна, міцні гомілки, маленькі стопи; і вдаєш, що так і треба, нічого такого не відбувається, в той час як у тобі панує буря почуттів у тій бідній, напівтемній кімнаті, обставленій пошарпаними меблями, з бризками води на підлозі, а твоє серце калатає як божевільне, і кров пульсує у венах.

Я мила її повільно і обережно, спочатку дала їй трохи часу посидіти у воді і поніжитися, потім попросила встати, і в мене навіть зараз у вухах лунає шум води, що стікає по її тілу. Тоді в мене виникло враження, ніби мідний таз було зроблено з того самого матеріалу, що й тіло Ліли: гладенького, пружного. Я переживала змішані почуття і думки: обійняти її, плакати разом з нею, цілувати її, смикнути за волосся, сміятися, вдавати із себе експерта в любовних справах і давати дурні поради, відгородитися від неї словами саме в ту мить, коли між нами була найбільша близькість. Та врешті залишилася одна-однісінька ворожа думка: я із самого ранку її чепурю — від волосся і до кінчиків пальців на ногах — лише для того, щоб Стефано забруднив уже вночі. Я уявила собі її голою, як зараз, в обіймах нареченого, у ліжку нового житла в той час, коли під їхніми вікнами мчить потяг, а нещадна чоловіча плоть вганяється в неї точним, різким порухом, як заганяють рукою корок у горло пляшки з вином. І раптом мені подумалося, що єдиною розрадою проти того болю, що я відчувала, було знайти якийсь потаємний куточок, де Антоніо міг би зробити зі мною те саме і в той самий час.

Я допомогла їй витертися, одягнутися, вбратися у сукню нареченої, яку — я подумала про це зі змішаним почуттям гордості та страждання — я сама вибрала для неї. Тканина сукні ожила, її білизна увібрала в себе тепло Лілиного тіла, рожевість її губ, глибину темних та суворих очей. Врешті вона взула черевики, які сама намалювала. Під натиском Ріно, який заявив, що якби вона не взула черевики їхнього виробництва, то він розцінив би це як зраду, Ліла вибрала для себе пару на низьких підборах, щоб не здаватися надто високою для Стефано. Вона поглянула на себе у дзеркало, піднявши над підлогою край сукні.

— Які ж вони незугарні, — промовила Ліла.

— Неправда!

Вона нервово засміялася.

— Поглянь: мрії, народжені в голові, опинилися під ногами.

Вона повернулася, і на її обличчі несподівано відбився страх:

— Що зі мною буде, Ленý?

  58

На кухні на нас нетерпляче чекали Фернандо з Нунцією, які вже давним-давно були готові. Я ще ніколи не бачила їх такими чепурними. Тоді Лілині батьки, мої батьки — всі дорослі — здавалися мені старими. Для мене вони були такими, як і бабці з дідами з боку матері і з боку батька; їхнє життя, на мій погляд, було нудним, нецікавим, не йшло ні в яке порівняння з моїм власним, Лілиним, Стефано, Антоніо чи Пасквале. Наше було насиченим, сповненим бурхливих переживань, страждань, тяжких сумнівів та почуттів. Лише тепер, коли я пишу ці рядки, я розумію, що Фернандо в той час мало бути не більше сорока п’яти років, Нунції — ще менше. Отож того ранку він — у білій сорочці і темному костюмі з обличчям Рендольфа Скотта, і вона — вся у блакитному, з блакитним капелюшком та блакитною накидкою, мали справді дуже елегантний вигляд. Вік своїх батьків можу назвати точніше: батькові було тридцять дев’ять років, а матері — тридцять п’ять. Я довго роздивлялася їх у церкві. З відчуттям роздратування я розуміла, що того дня мої успіхи у навчанні їх аніскілечки не тішили, навіть засмучували, особливо матір, яка вважала навчання даремним марнуванням часу. Коли Ліла, прекрасна в обрамленні сліпучо-білої сукні і легкої прозорої фати, йшла через церкву Святого Сімейства під руку з чоботарем, щоб стати поряд із таким гарним Стефано перед вівтарем, пишно прикрашеним квітами (мабуть, продавець квітів добре заробив на тому замовленні!), моя мати, незважаючи на те, що її косе око дивилося у інший бік, з докором поглянула на мене: адже я сиділа десь позаду, в окулярах, а моя вредна подруга оженила на собі багатого парубка, подбала про власну справу для всієї родини, мала своє житло з ванною, холодильником, телевізором і телефоном.

Церемонія вінчання була дуже довгою, священик розтягнув її до безкінечності. Зайшовши до церкви, родичі та друзі нареченого сіли по один бік, а родичі й друзі нареченої — по інший. Фотограф без упину клацав фотоапаратом, а його молодий помічник знімав на відео найважливіші сцени.

Антоніо у новому костюмі віддано просидів поруч зі мною увесь час, залишивши Аду саму. Та була невдоволеною, бо вважала, що вона як продавчиня з ковбасної лавки нареченого мала сидіти на значно почеснішому місці, аніж позаду разом з Меліною, щоб наглядати за нею та молодшими братами. Раз чи два Антоніо шепнув мені щось на вухо, але я йому не відповіла. Йому слід було просто сидіти поряд зі мною, не виявляючи особливої інтимності, щоб уникнути пліток. Я оглянула церкву, наповнену людом; всі нудилися і, як і я, озиралися довкола. Відчувався аромат квітів, запах нового одягу. Джильйола мала чудовий вигляд, Кармела Пелузо — теж. Хлопці не відставали. Енцо, а ще більше — Пасквале вирядилися так, ніби хотіли довести всім, що вони б мали кращий вигляд перед вівтарем поряд з Лілою, аніж Стефано. Ріно, в той час як муляр із зеленярем були в кінці церкви, як ті вартові під час урочистої церемонії, він — брат нареченої — порушив порядок розподілу гостей і сів поряд з Пінуччою, серед родичів нареченого, — теж у новому костюмі, черевиках від Черулло, блискучих, як причесане гелем волосся. Скільки чванства! Було ясно, що всі, хто отримав запрошення на весілля, зі шкури лізли, аби мати вигляд заможних синьйор; але мені було добре відомо, як і всім іншим, що для цього багато кому — перш за все Антоніо, що сидів поряд зі мною, — довелося залізти в борги. Тоді я поглянула на Сільвіо Солару, що стояв поряд з нареченим: товстого, у темному костюмі, з неймовірною кількістю блискучих золотих браслетів на зап’ястях. Поглянула на його дружину Мануелу поряд з нареченою: у рожевій сукні, обвішана прикрасами. Гроші у борг брали у них. Після смерті дона Акілле гроші у борг всім жителям району давали оцей чоловік з червоно-бузковим обличчям, блакитними очима і високими залисинами, та оця худа жінка з довгим носом та тонкими губами (а якщо точніше — саме Мануела заправляла практичним боком лихварства: усі побоювалися її славнозвісного зошита з червоною обкладинкою, куди вона занотовувала боржників, суми та терміни виплати). На весіллі Ліли нажилися не лише продавець квітів, не лише фотограф, а насамперед — оце подружжя, яке до того ж поставляло торт і цукерки для бонбоньєрок.

Я помітила, що Ліла на них навіть ні разу не глянула. Навіть до Стефано ні разу не повернулася, лише невідривно дивилася на священика. Мені подумалося, що зі спини вони не мали вигляду гарної і гармонійної пари. Ліла була