Моя неймовірна подруга - Елена Ферранте

за ним не зайшла його сестра Маріза, якій треба було з ним про щось терміново поговорити. Ми не бачилися з нею ще з Іскії. Вона побігла мені назустріч, радісно привіталася, сказала, що дуже сумувала, не заставши мене минулого літа в Барано. Оскільки я була з Альфонсо, я їх познайомила. Маріза сказала, що її брат вже пішов, і вона б охоче пройшлася разом з нами. Спочатку вона розповідала нам про свої амурні невдачі. Потім, коли їй стало зрозуміло, що ми з Альфонсо — лише друзі, припинила теревенити зі мною, перекинувши всю свою увагу на Альфонсо. Повернувшись додому, Маріза, напевне, розповіла братові, що між мною та Альфонсо нічого немає, тому що Ніно вже наступного дня знову почав кружляти навколо мене. Але тепер один його вигляд виводив мене із себе. То він такий самий легковажний пустодзвін, як і його батько, незважаючи на його ненависть до нього? Він що, гадає, що інші не можуть жити, якщо не будуть захоплюватися ним і любити його? Він настільки самозакоханий, що не визнає нічиїх талантів та здібностей, окрім власних?

Я попросила Антоніо, щоб він зустрів мене після уроків. Той відразу погодився, збентежений, але водночас і вдячний за прохання. Та найбільше його здивувало те, що біля школи, на виду у всіх, я взяла його за руку і перехрестила його пальці зі своїми. Раніше я завжди відмовлялася гуляти з ним взявшись за руки, — і по району, і за його межами — бо почувалася маленькою дівчинкою, що крокує з батьком. Того разу я це зробила. Я знала, що Ніно за нами спостерігає, і хотіла, щоб він зрозумів, хто я і що я. Я вміла писати краще за нього, скоро друкуватимуся у тому самому журналі, що й він, добре навчаюся у школі, як і він, а може — навіть краще, і в мене був хлопець — ось він! Так що я не мала ніякого наміру бігати за ним, як те цуценя!

  55

Я також попросила Антоніо, щоб він пішов разом зі мною на весілля Ліли, щоб не залишав мене саму ані на хвилину, щоб розмовляв і, якщо прийдеться, танцював лише зі мною. Я дуже боялася того дня, переживала його як остаточний розрив між мною та Лілою, а тому потребувала поряд із собою когось, хто зможе мене підтримати.

Моє прохання, мабуть, ускладнило йому життя. Ліла надіслала запрошення всім. У багатьох домівках нашого району мами та бабусі вже давно працювали, не покладаючи рук, щоб вчасно пошити наряди, підібрати до них капелюшки й сумочки, знайти відповідний подарунок, щось на кшталт набору склянок, тарілок чи столових приборів. Вони так старалися не стільки заради Ліли, скільки заради Стефано: його вважали добрим хлопцем, до того ж він дозволяв оплачувати покупки наприкінці місяця. Та, найперше, весілля — то була визначна подія, коли всі старалися справити гарне враження, особливо дівчата, в яких ще не було жениха: під час весілля їм випадала нагода знайти його, а згодом і самим одружитися.

Саме через це я хотіла, щоб Антоніо пішов разом зі мною. Я не мала ніякого наміру відкрито заявляти про наші стосунки; ми робили все можливе, щоб про них ніхто не дізнався. Але мені хотілося почуватися на весіллі вродливою. Хотілося почуватися спокійною, врівноваженою, хай і в моїх окулярах, у простенькій сукні, що мені пошила мати, у старих черевиках, але з упевненістю: у мене є все, що має бути у шістнадцятирічної дівчини, мені нікого і нічого не бракує.

Але Антоніо думав інакше. Він мене кохав, вважав наші стосунки найкращим, що життя подарувало йому на той час. Він часто питав мене вдавано іронічним тоном, за яким вчувалося погано приховане хвилювання, чому я вибрала саме його, адже він був малограмотним і часом двох слів не міг зв’язати докупи. А сам не міг дочекатися того дня, коли я дозволю йому врешті піти до моїх батьків, щоб відкрито оголосити їм про наші стосунки. Як наслідок, після мого прохання він вирішив про себе, що я так хотіла обнародувати наше кохання, а тому заліз у борги, щоб справити собі нового святкового костюма у швейному ательє; і це не враховуючи витраченого на весільний подарунок, вбрання для Ади та молодших братів, а також на те, щоб надати достойного вигляду Меліні.

Я всього цього не помічала. Увесь свій час я присвячувала навчанню, терміновому втручанню як порадниці щоразу, коли сварки між Лілою, її зовицею та свекрухою досягали надмірної напруги, нетерплячому очікуванню того дня, коли мою маленьку статтю врешті опублікують. У глибині душі я була впевнена, що моє справжнє життя розпочнеться лише в ту мить, коли я побачу власне ім’я надрукованим — Елена Ґреко, а тому жила як-небудь, не приділяючи особливої уваги Антоніо, який вбив собі в голову, що для його святкового костюма на весіллі йому неодмінно слід придбати черевики «Черулло». Час від часу він запитував у мене: «Ти не знаєш часом, скоро вони почнуть їх продавати?» А я відповідала: «Запитай у Ріно, Ліна все одно нічого не знає».

Так воно й було. У листопаді Черулло покликали до себе на фабрику Стефано, навіть не подумавши про те, щоб спочатку показати взуття Лілі, хоча вона все ще жила разом з ними. Але Стефано навмисне прийшов разом з нареченою та Пінуччою. Усі троє були так гарно вбрані, що, здавалося, тільки-но зійшли з екрану телевізора. Ліла потім мені розповіла, що коли вона побачила ті черевики, які колись сама намалювала ще малою, відчула таке хвилювання, ніби перед нею з’явилася чарівниця і виконала заповітне бажання. Черевики вийшли саме такими, як вона собі їх тоді уявляла. Навіть Пінучча дивилася на них, відкривши рота. Вона відразу ж захотіла поміряти пару, яка їй найбільше сподобалася, і розхвалювала на всі лади Ріно, якого вважала єдиним та неперевершеним автором тих справжніх витворів мистецтва, в яких так вдало поєднувалися легкість, міцність та витончена гармонія. Єдиним незадоволеним був Стефано. Він перебив Лілу, яка не шкодувала похвал на адресу брата, батька та робітників, обірвав солоденький голосок Пінуччі, яка щебетала з Ріно, піднявши над підлогою взуту в чудовий черевик ніжку, і розкритикував модель за моделлю, відзначаючи всі відхилення від початкових ескізів. Найбільше дісталося тій моделі чоловічого взуття, першу пару якої Ріно з Лілою виготовили раніше нишком від батька, бо йому не сподобалися ті зміни, які внесли до неї батько з сином. «Що це за бахрома, що це за шви, що це тут за золотиста пряжка?!» І як не намагався Фернандо виправдати ті зміни практичною необхідністю (щоб надати міцності) або потребою приховати вади ескізу, Стефано був непохитний. Він заявив, що вклав у справу вже занадто багато грошей, а тому має право вимагати не яке-небудь взуття, а точнісінько таке, як його намалювала Ліла.

Без сварок не обійшлося. Ліла, не вагаючись, кинулася на захист батька, попросила нареченого, щоб він не зважав на зміни, адже її ескізи були всього лише плодом фантазії дівчинки, і якщо поміркувати тверезо, то ті зміни — врешті-­решт не такі вже й принципові — дійсно були необхідними. Але Ріно підтримав Стефано, а тому вони ще довго так сперечалися. Закінчилося все тим, що Фернандо, втомившись від крику, сів у кутку майстерні і, поглядаючи на ескізи, які висіли у рамках на стінах, промовив:

—