Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Війна має свої залізні, суворі закони, громадяни пєрєсєлєнци. Думаю, що добре мене розумієте... Цілий радянський народ у цей історичний момент стоїть стіною за свою більшовицьку партію. І всі свої сили присвятить перемозі над німецькими фашистами. Вірю, що своєю стахановською працею і ви до тої недалекої перемоги спричинитеся. Тут, у далекому фронтовому тилу, маєте нагоду реабілітуватися. Від сьогодні, так само, як у цілій країні, у нас в Калючому обов’язковим є лозунг: «Усе для фронту, все для перемоги!»

Бригади вирушили в тайгу з запізненням, волоклися поволі, балакучі, як ще ніколи. А єдиною темою була німецько-російська війна. На зрубі робота не клеїлася. Навіть найсуворіші бригадири збирали навколо себе групки людей, мішечок з махоркою пускали по руках і вдавалися до бесіди про війну. Адже знали, що поляки війну з німцями пережили на власній долі. Для росіян же звістка про німецький напад, про віроломство їх дотеперішнього союзника, разом з яким у вересні 1939 року наїхали на Польщу і блискавичними перемогами майже над цілою Європою так у тутешній пропаганді раділи, була справжнім шоком. А крім цього, кожна війна є війною і чого, як не усякого нещастя, можна від неї сподіватися? Навіть якщо для Радянського Союзу це буде війна переможною! Мобілізація, розлука із сім’єю, загроза смерті та каліцтва. З чого тут радіти?

Того вечора після роботи, особливо в бараку, де пліч-о-пліч жили люди з подільського Червоного Яру, ні про що інше, як про німецько-російську війну, не розмовляли, тут усі один до одного мали довіру, тому ніхто не приховував своїх думок. Мужчини обсіли довгий стіл, диміли закрутками з махорки і політиканствували. Зрідка вмішувались до їхніх розмов більш відважні баби. З розкритими від цікавості ротами прислухалася до дорослих більш кмітлива малеча, а особливо підростаючі хлопці.

— Пам’ятайте, люди, що там, де двоє б’ються, то третій має користь! Згадаєте мої слова, — ударив кулаком по столу Мантерис, явно збуджений і немов веселіший, ніж щодня.

— Хвилинку, хвилинку, то значить ти, Людвигу, вважаєш, що ми, поляки, щось буцімто з цієї війни скористаємо?

— Так у мене виходить. Польща скористає, а як Польща, то й ми.

— Чоловіче, як це ти собі видумав? Байдуже, хто в цій війні виграє, німець чи руський, то й так нам нічого з того. Як неволя була, так і буде. Жоден з них Польщі не уступить.

— А ми також тут, так чи так, у цьому холерному Сибіру життя закінчимо.

— Тільки те, що у зв’язку з цією війною то так нас тут притиснуть, що поздихаємо скоріше, ніж пізніше... О, вже від сьогодні й норма більша, і хліба менше на цілих сто грамів.

— Заспокойтеся, хлопці! Спокійно! — задав тон Мантерис. — Самі тепер бачите, яка завірюха у світі через ту війну піднялася. Якщо ми тут стосовно неї сперечаємося, то що тільки діється між політиками? А я вам ще раз повторюю, що саме ми на цій війні не маємо нічого до втрати. І байдуже, якби вона закінчилася. Так чи не так, світ уже не буде такий самий, як тепер. А як світ такий не буде, то й наша доля мусить змінитися.

— Щоб не на гірше, щоб не на гірше.

Через кілька днів прийшли до Калючого перші мобілізаційні виклики. Забирали на війну кільканадцятьох російських працівників ліспромгоспу, зокрема двох бригадирів. Призвані «гуляли» до убивства і майже не тверезіли. З адміністративного барака до пізньої ночі чути було гармонію і співи. Разом із прибулими «бійцями» дуріли продажні жінки. А серед них Ірина Пуцова. Цій не щастило якось з російськими коханцями, бо що з яким надовше зв’язалася, після якогось часу зникав. Молодий комендант транспорту залишився в Канську, горбатий заступник Барабанов помер у Калючому через тиф, а тепер бригадир Буковський йшов на війну. Ірина вирішила, що робить це для дітей, не дасть їм померти з голоду. А з людською думкою вже давно перестала рахуватися. Буковський був добрим і щедрим коханцем. Опікувався Іриною в праці, де було можна, норму дописував і дітям продуктів не жалкував. Отже, коли тепер прощався з нею, йдучи на фронт, Ірина заливалася тужливими сльозами. Плакала за ним і над собою. У Буковського в останню хвилину сумління, видно, зрушилося, а може, вже нічого не побоювався, бо переказав Ірині важливу звістку для Сильвії Краковської.

— Скажи їй, що Пашка Сєдих я випадково бачив. Пам’ятаєш, коли я був у Тайшеті? Ну, то тоді я його зустрів. Працює під конвоєм при вкладанні залізничних накатів. Здоровий. Питав про неї. Цікавився, чи вже народила дитину. Народила чи ні? Навіть не знаю.

— Вже, мабуть, незадовго. Товстувата ходить.

— Жалівся, говорив, що листи до неї пише, але немає відповіді. Ну й тільки, бо конвой нас роз’єднав. Дурень той Пашко, немовби не знав, що комендатура жодного листа нікому з вас не вручить. Цілі скирти їх у Савчука в шафі лежать. Ти також на мої не чекай, бо тобі не вручать. Навіть якби я написав з війни...

Ще у цей самий день Ірина поспішила з цією звісткою до Сильвії. Любила цю дівчину і навіть порівнювала її долю зі своєю, бо Сильвію в Калючому також вважали російською замазурою. Сильвія сиділа на нарах і щось штопала. Крихка, як соломинка, вапняно бліда на обличчі, глянула на Ірину здивованими коричнево підведеними очима. Великий, як бубон, живіт спадав на її худі, розчепірені стегна. Ірина присіла на нарах і подала їй шматочок цукру.

—