Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Лише тепер люди з Калючого, які в дотеперішньому своєму житті навіть не чули про таку стихію, почали усвідомлювати своє загрозливе становище. У бараках зростала паніка. Люди скупчувалися з клунками на просторій площі перед бараком комендатури, голій та витоптаній землі. Сюди вогонь доповзти не міг. А великий вогонь наближався в напрямку Калючого все швидше. Спочатку його почули. Дотеперішню надзвичайну тишу, яку порушували лише голоси наляканих птахів і тікаючих звірів, перебило глухе дудніння, що наближалося. Нагадувало далекі громи або важкий поїзд, який мчиться. Хмари диму над Калючим почали клубочитися. Не було сумнівів, що десь там метали ними повітряні вири. А через Пойму продовжувало тікати все, що на тому боці ще жило. У повному симбіозі плили один біля одного вовки з зайцями, ведмеді, олені та сарни, смугасті бурундуки, лисиці, полохливі соболі, їжаки і навіть сліпі неповороткі кроти. Зручними зигзагами перемагали швидку течію ріки нешкідливі звичайні вужі та отруйні змії, яких у тайзі було чимало.
Незабаром глухе дудніння ще посилилося, а вітер подув на Калюче жаром, немов із печі. На другому березі Пойми з’явився вогонь. Йшов горою, стрибав, ковзав верхівками дерев. Рвався вперед, блискавично поширювався. Шпилькові крони сосон, смерек і модрин загорялися, шугали смолоскипами. Куди оком кинь, видно було полум’я. Пожежа наближувалася до Пойми завширшки у кількадесят кілометрів. Але коли вогонь дійшов до ріки, напроти Калючого, вона його затримала. Чи надовго? Розбурхані пломені, які раптом русло ріки відділило від жару, не думали піддаватися. Люди з жахом дивилися, як полум’я, обвугливши верховіття, сповзало гілками дерев униз, як підкріплювалося багатою тут сухою деревиною, кидалося зажерливо на густий молодняк, на сплутані з кущами й корінням минулорічні трави. Аж до самої води полум’я пожирало все на своїй дорозі, залишаючи після себе згарище, чорний попіл і задушливий дим. Вже, вже здавалося людям, що спасенна ріка ту жахливу стихію затримає. Але вогонь не здавався. Почав знов спинатися на високі недопалені дерева. Палив їх знизу і, як доведений до відчаю дроворуб, валив з гуркотом на землю. Гарячий вітер замінювався на ураган, крутив повітряні труби, розкидав далеко, стріляв палаючими трутами на другий, здавалося, недоступний берег. Люди бігли над Пойму, гасили жевріючі відламки гілляк, гасили, чим вдавалося, нові зародки пожежі вже тут, на їхньому березі. Тут погасили, а на крок далі запалювалося нове вогнище і повзло вперед. І так безперестанно тривало це увесь день. І всю наступну ніч. Лише на другий день на світанку на те розпалене димляче червоно-чорне пекло палаючої тайги упала несподівана злива. Злива весняна, густа, яка метала струмені води. На другому березі Пойми заварилося, забулькало, на величезному згарищі бухнули під небо клуби пари. Люди з Калючого, смертельно втомлені, п’яні від чаду, повертали до своїх бараків. І, о диво, повертали майже щасливі, як то звичайно повертаються до врятованого від стихії дому. А деякі, не вилучаючи бабусі Шайніної, за чудесний порятунок від того пекла дякували Богу.
Зі згарища на другому березі Пойми довго ще сповзав на Калюче туманний, надто насичений чадом і задушливий дим. Увесь час тліли там торфовища і залежалі повалені з корінням дерева. Куди не глянь, чорніла випалена, вкрита попелом земля. Після проходу величезної пожежі нічого живого на тому березі не залишилося. До коріння згоріли кущі й трава. Загинуло або втекло звідти все, що рухалося. Навіть змії відповзли. Мошки та комарі також на якийсь час зникли. Небагато птахів кружляло високо над згарищем, прилітало з далекої зеленої тайги у розвідку, але відразу, ніде не присідаючи, повертало. Інколи тільки відважний ворон присідав на останках осмаленого стовбура, затріпотів крилами цікавий усього, голосно скрекотіла сорока, але й вони відлітали. Із більшого звіра першими відправилися на згарище вовки й ведмеді. Ведмеді у пошуках барлогів, у яких раніше засиджувались і з яких сполохнула їх пожежа. Вовки поверталися до своїх улюблених місць лову і також шукали своїх літніх барлогів. Але в першу чергу тягнулися за жранням. Пожежа вбила, хоч іноді не зовсім спалила, багато польових звірів: особливо лосів, оленів і сарен. Гурмани падла відчули здалека легку здобич. Разом із хижаками винюхували на згарищі в пошуках їжі не менше від них зголоднілі люди з Калючого. Вистачило, що кілька сміливіших переправилися через Пойму і приволокли зі згарища надпалену тушу сарни, а вже на другий день шарило там майже все Калюче. Застереження фельдшера Тартаковського, що їжа падла може притягнути різні захворювання, зголоднілих людей не злякали.
— Що він нам тут буде розповідати! Свіже, добреньке м’ясо, навіть зовсім запаху не чути.
Люди нажералися впалою під час пожежі дичиною. Жінки сварилися за місця на грубці. Більш нетерплячі розпалювали перед бараками вогнища, вішали над ними казани й відра. Усі варили та їли дике м’ясо. І від непам’ятних часів тут у Калючому могли врешті наїстися досита. Знищена довготривалим голодом людина не знає жодної міри. Організм вже не може фізично сприймати їжу, але розпалені жадобою очі голодомора не дають йому спокою, плачуть від голоду. І зголоднілі люди їдять, їдять... На плачевні результати цих банкетів не треба було довго чекати. Жахливі кольки і смертельні скрути кишок. Атаки кривавого, винищуючого поносу. Це не відлякувало людей. Голод був сильнішим від розуму. Люди безупинно перешукували згарища, особливо бувало натрапляли на ще живих звірів, поранених, які не могли втікти. Невідомо, як довго це ще тривало б і чим закінчилося, якби не зустріч з ведмедем, яка спіткала двох розшукувачів падла.
У затишній котловинці, яка спадала до струмочка, мужчини помітили витоптане згарище і щось немов спеціально накрите скиртою обсмолених гілок, та ще й привалених солідним сосновим відземком.
