Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Підійшли, розгребли гілляки. Лежала там немала сарна, але вже смердюча. Навіть перемовитися не встигли, коли зі схилу із скаженим ричанням скотився до них величезний ведмідь. Швидкий, як блискавка, одним ударом лапи вбив найближчого, другого відкинув під сусіднє дерево з такою силою, що той відразу знепритомнів. І це його, мабуть, врятувало. Опритомнівши, мужчина зорієнтувався, що вже ніч, а він лежить прикритий гілками біля неживого односельця і смердючої сарни. Це запасливий ведмідь усю свою здобич прикрив оберемком гілляк і привалив важкою колодою. Хай собі та їжа дозріває на потім! Чоловік мав ще стільки сил і розуму, що як міг найобережніше й найшвидше з-під того обвалу вислизнув і смертельно наляканий добрався до Калючого.

Величезного ведмедя «шатуна» — волоцюгу — наступного ранку застрелив дідусь Федосій. Не мусив його навіть спеціально довго вистежувати. Досвідчений мисливець знав, що ведмідь свою здобич, спритно приховану, пильнує і прийде її зжерти або перевірити, чи її хтось не вкрав.

— З ведмедем, який один раз на людину лапу підніме, не даси ради, людиновбивцею стане. Вбити його треба, бо або він, або людина...

Тієї весни люди з Калючого уникнули епідемії тифу, зате масово атакувала їх малярія. Вже минулого року дехто на неї хворів, але то були поодинокі випадки. Тепер збиралося на епідемію. Переношувана комахами, а особливо комарами, малярія травила хворих високою температурою, наперебій з холодом, що охоплював до брязкоту зубів. Лікування хініном, а лише ці ліки були у розпорядженні фельдшера Тартаковського, приводило до того, що хворий жовтішав і ставав схожим на лимонну шкірку. Атаки малярії траплялися з людьми де попало, будь-якої пори дня і ночі. І знов люди вмирали, знов кладовище засланців над Поймою збільшувалося новими могилами, хоч не так часто, як тієї минулої тифозної весни.

Червень. Повнота буйної сибірської весни. Другої весни заслання. То що з того, що у природі все з весною розвивається, цвіте й рветься до життя. У засланській польській душі у таку весняну буйну пору стає ще більш тужливо, похмуро й безнадійно. Спогади не дають спати. Але як довго можна жити спогадами? У глухій тайзі не доходять до них жодні звістки, які можна перевірити, що там у Польщі, в далекому світі діється. Поволі все, що було, перетворюється немов у нереальний сон.

2

когось червневого ранку всі бригади, що йшли на зруб, повернено з дороги й терміново направлено на площу зборів перед комендатурою. Навіть російські бригадири не знали причини: наказ коменданта і все.

Засланці губилися в догадках.

— Може, втік хтось із наших?

— Мусить бути щось важливе, коли стільки народу від роботи відірвали.

— Тихо там, комендант іде, зараз довідаємося.

Тим часом Савін вийшов до них в оточенні цілого свого почту, що йому до цього часу траплялося лише при нагоді урочистих заходів. Усі були в мундирах, з пістолетами при поясі. Вийшли на підвищення з дощок. Два солдати, мов на почесній варті, стали по боках, з гвинтівками біля ніг. Здивовані люди замовкли, приготувалися слухати. Комендант зробив крок уперед, голосно відкашлявся і скоріше крикнув, ніж сказав лише два слова:

— Війна, громадяни!

Несподіваність була повна. У юрбі засланців закипіло. Війна! Яка війна? Хто з ким воює? Де, що? Розгарячкована уява блискавично підказувала різноманітні рішення: Америка за нас заступається? А може, Японія на Росію напала? Адже не вперше, ну і звідсіль, з Сибіру, цілком-таки знов до тої Японії недалеко! А може... «Тихо, тихо!» Люди чекали на деталі. Перерва тривала стільки, щоб Савін встиг випрямити на своїй службовій папці зім’ятий аркуш.

— Війна, громадяни! — повторив на цей раз спокійніше, без крику. Потім прочитав з аркуша:

«Вчора, то значить 22 червня 1941 року, точно о четвертій годині перед ранком згідно з московським часом, фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз!»

— Німці! Німці! — зашепотіли в натовпі.

Далі говорив власними словами, збуджувався і кричав щораз голосніше:

— Фашисти напали на нашу радянську вітчизну боязливо, по-бандитськи, без оголошення війни. Бомблять наші спокійні села й міста. Наша героїчна Червона Армія чинить ворогам завзятий опір і вже від перших годин завдала фашистським собакам величезних втрат. Знищено сотні німецьких танків і літаків, вбито та взято в неволю багато тисяч гітлерівських бандитів. Нема такої сили у світі, яка б нас перемогла! Товариш Сталін особисто керує всіма воєнними заходами. Під його геніальним командуванням напевно переможемо! Смерть гітлерівським фашистам! Хай живе товариш Сталін! Ура!

— Ура, ура, ура! — вигукнули люди коменданта, усі функціонери і бригадири. Захоплений зненацька натовп засланців мовчав.

Потім комендант, пункт за пунктом, оголосив нові розпорядження, які від цієї хвилини, у зв’язку з вибухом війни, є обов’язковими у Калючому. Робочий час подовжується на дві години. Нема вільних днів від роботи. Обов’язкові до цього часу норми праці будуть відповідно збільшені. Воєнним примусом праці будуть охоплені всі, починаючи від чотирнадцятилітніх. Кожне невиконання норми, ухилення від праці, самовільні перерви будуть суворо карані, включно до судового покарання. За свідомий саботаж, виходячи з воєнного закону, загрожує смертна кара. Така сама безжалісна кара зустріне всіх поразників і ворогів радянської влади, які б відважилися на контрреволюційну діяльність або на