Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Все, про що у цій книзі розповімо,

сталося насправді

або статися могло

Колись ці слова, можливо, й перефразовані, але, як я думаю, цілком особистісні, власні, що лише навдивовиж збіглися з Гаврилюковими, вирвалися з вуст Збігнева Доміно в задушевній товариській розмові на київській землі, коли гість розглядав мальовничий фотоальбом про Україну.

Це було давно. Але коли наприкінці 2001 року я прочитав яскраву, публіцистичну статтю Збігнева «Україна близька і... незнана», особливо ж його щемну згадку про «замкнене коло», про давно замислене відвідання другої батьківщини, повернення до Ворволинців на Тернопільщині, де минули дитячі роки, я остаточно зрозумів: ніщо не змінилося ані в поглядах, ані в відчуттях польського друга. І там, у нього дома, в Жешуві, Україна залишається в його серці, у помислах і в творчості. Пристрасні письменницькі виступи 3. Доміно, як і в згаданій статті, за зміцнення польсько-української дружби, гостре неприйняття перешкод і непорозумінь, що чиняться в цій справі з польської сторони (наші ляпи він, зрозуміло, теж не приймає, але зберігає при цьому шляхетну делікатність), мені особисто здаються абсолютно природними, виношеними, щирими і... конструктивними, до яких варто прислухатися політикам у Польщі і в Україні. Я переклав статтю «Україна близька і... незнана». Її радо надрукували письменницька «Літературна Україна», журнал Верховної Ради України «Віче». А потім, з власної ініціативи, ще й газета «Народна справедливість».

Збігнева Доміно називають «найбільшим українцем» у сучасній польській літературі. Знаючи його як письменника (за творами) і як людину (з 1980 року нас зв’язує особиста дружба), можу тільки підтвердити, що справді українська історія і дійсність завжди знаходили відбиток в його діяльності, зокрема, в дипломатичній (у 80-ті роки Збігнев був радником по культурі Посольства ПНР у Москві), відображаються, мабуть, у кожному його творі, аж до останнього роману «Сибіріада польська», який ви тримаєте в руках. Навіть у публіцистиці 3. Доміно з далеких від України мандрів щось українського обов’язково знаходиться.

Польський друг залюблений в українську поезію й фольклор. В його книжках часто цитуються українською мовою Тарас Шевченко, Іван Франко, Павло Грабовський, Максим Рильський, інші наші поети, українські народні пісні.

Мені здається, що найбільшим утіленням людських сподівань польського письменника, пов’язаних з Україною, стали слова Павла Грабовського:

Саме їх невипадково 3. Доміно й узяв епіграфом до свого чи не найтрагічнішого роману «Букова поляна», який можна назвати за сюжетом і навіть за мовою польсько-українським.

1945 рік. Щойно закінчилася війна. Повертаються додому переможці. Але дома, як у Анджея Баля з польського Підкарпаття, вона ще зовсім не стихла. Не знайшов солдат ані свого польсько-українського села, ані родини, ані коханої дівчини... Одні згарища, одні здогади і чутки про долю рідних. Бандитські вилазки із лісових схронів, навіть бандитські мініконцтабори за зразком фашистських... І гинуть у братовбивчій війні люди — українці, поляки, євреї... І горять села — польські, польсько-українські й українські...

Та перемагають у жорстокій боротьбі сили добра, сили майбутнього життя, які уособлюють Анджей Валь, його український побратим Петро Туринчук, його віднайдена кохана українська дівчина і вже дружина, вже мати Анджеєвого сина — Марійка.

З героями роману читач розлучається в страшному епізоді, на трагічній ноті. Скошений бандерівською кулею лежить на землі Анджей Валь. Чи виживе? Захлинається над ним Марійка. Викликає фельдшера і сам відчайдушно рятує друга Петро. Але ж вивершує все, домінує над усім новий живий голос — голос Андрійка, Анджеєвого й Марійчиного сина, поляка й українця в одній особі. Тяжкий голос малюка, більше плач, ніж голос. І все ж він живий. Саме за ним — майбутнє.

«Букова поляна» ще не перекладена українською і не дійшла до українського масового читача Однак я сподіваюсь, що, може, вже вслід за «Сибіріадою польською» це трапиться на вдоволення українських шанувальників творчості Збігнева Доміно. Пишу так, бо добре знаю, що перекладені в нас раніше його романи «Блукаючі вогні» і «Час, хлопці, додому», оповідання зі збірки «Кедрові горіхи» (можна сказати, новелістичного прологу до давно виношуваної «Сибіріади польської»), знайшли глибокий відгук в українських душах.

Збігнев Доміно давно визнаний у нас. Як прозаїк і публіцист. Як дипломат, партійний і громадський діяч. Як ініціатор і провідник важливих конкретних справ на ниві польсько-українського культурного співробітництва. Варто тут зауважити, що в 1989 році саме він став головним ідеологом і проектантом першої прямої угоди про співпрацю між Міністерством культури і мистецтв Польської Народної Республіки та Міністерством культури Української РСР.

У 1990 році письменник нагороджений найвищою на той час державною нагородою України — Почесною Грамотою Президії Верховної Ради. В 2002 році став лауреатом Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, яку присуджує Український фонд культури.

Сьогодні у нас з