Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Початок нової подорожі у світ й у долі його героїв, у часи нашої спільної історії...

Одраз мушу сказати: важка це буде подорож. Адже останній роман польського друга — знову про тяжкі часи, про воєнне лихоліття, про нічим не виправдані жорстокість, людські поневіряння і смерть, про зовсім невідомі факти і явища злочинних діянь проти цілих народів.

«Сибіріада польська» — епічний твір про депортацію польських, польсько-українських і єврейських родин із польських сіл західних областей України до Сибіру, про їхнє каторжне буття разом з росіянами і бурятами в тайговому краї (1940— 1946 рр.).

Коли я переклав і опублікував у «Літературній Україні» (квітень 2002 року) фрагменти з «Сибіріади польської» під загальною назвою «Голгофа для всієї родини», люди відгукнулися на це питанням: коли ж буде опублікований українською увесь роман? Чув від читачів: якщо саме ці фрагменти відтворюють сутність роману, його сюжетно-документальної напруги і достовірності, то таку книгу слід перекладати, читати, йти важкою дорогою мислі й чуттів услід за історично минулими людськими долями — заради майбутнього!

Трагічний життєпис польсько-української родини Юрія Даниловича і Наталі Величко (справжньої «декабристки» часів другої світової війни) потрясає. За якийсь рік сибірської каторги ця велика сім’я, включаючи й дитину, немовля, була винищена повністю. Залишився в живих з цим тягарем смерті рідних на душі лише сам Юрій. Точніше кажучи, залишався ще живим на час читацького прощання з ним: звільнений за амністією у зв’язку з радянсько-польським воєнним договором про спільні дії проти фашистської Німеччини кадровий польський воїн Юрій Данилович з тюремних воріт відправляється на пошуки Війська Польського.

Я дуже прошу читачів «Сибіріади польської» особливо замислитись саме над цим, останнім фактом. Що пережила людина?! Але поранена, розтерзана душа її не зачерствіла, не збайдужіла, не здалася. З усього видно, що Юрій Данилович не з тих, хто прощає злочини чи пересилює неймовірне горе зануренням у примарні втіхи, в пияцтво тощо. І в тяжкому стані однозначно, чітко, без коливань побачити головного ворога, бути готовим виконати ціною життя й смерті свій громадянський і патріотичний обов’язок солдата — це, я вам скажу, вже величезний духовно-моральний подвиг. Юрій іде, не коливаючись, по суті, в одне з росіянами антифашистське військове братство, хоча, здавалось, він мав би саме в росіянах побачити єдиних винуватців винищення своєї родини. Але у свідомості нормальних людей, а саме таким був і Данилович, подібного уявлення виникнути не могло. Польські «спецпереселенці» в Сибіру ніколи не відчували з боку корінних сибіряків, росіян у першу чергу, які жили не набагато краще від депортованих поляків, нічого іншого, ніж співчуття, солідарності, дружби і взаємодопомоги у випробуваннях, духовної спорідненості, особливо в сподіваннях на кращі часи. Тут саме той випадок, коли, знову говорячи словами Павла Грабовського, «змучені народи так побраталися, як ми».

«Сибіріада польська» насичена численними картинами виявів справді інтернаціонального тяжіння один до одного, справді інтернаціональної взаємовиручки людей: корінних сибіряків-росіян і бурятів, давніх переселенців, у тому числі з числа поляків та українців і депортованих під час війни представників багатьох народів — поляків, українців, чеченців, євреїв...

І цьому не можна не вірити. Адже книга не тільки, так би мовити, різьблено-документальна. Вона й достовірно-автобіографічна, до речі, як і більшість художніх творів Збігнева Доміно.

Самого автора читач може пізнати в постаті підлітка Сташека Долини.

Загалом «Сибіріаду польську» слід розглядати як художньо-документальну історичну епопею.

Це цілком очевидно, новий жанр для самого автора і, зрозуміло ж, експеримент.

За всіма попередніми творами про Збігнева Доміно можна судити як про новеліста й романіста — майстра великого, цілісного, сюжетно-кінематографічного типу письма. У «Сибіріаді польській» він так само синтезує новелу й роман, так само вдається до прийомів кінематографічної розповіді. Але в результаті виходить мозаїка й епопея. Щось невірогідне? Але саме так! Життєвий матеріал і творче завдання щодо нього змусили автора віднайти і, можу сказати, вдало віднайти форму багатопланової, багатосюжетної і гостросюжетної розповіді-мозаїки, де кожна частина її логічно, точно і щільно та міцно з’єднана, спресована з іншим авторським художнім баченням, настільки,— що панорамна історична епопея стає безсумнівною.

Серед її новелістично-документальних життєвих сюжетів знаходить своє природне місце і так звана «вставна новела» — своєрідний екскурс в попутні чи навіть зовні віддалені факти та явища. (Оформляючи відповідним композиційним чином такі новели в романі «Людина міняє шкіру» один з видатних попередників автора «Сибіріади польської» Бруно Ясенський називає їх «паузами» — паузами в ході основної розповіді.) Збігнев Доміно «вставні новели» ніяк не виділяє, не використовує їх як «паузи» в сюжетній оповіді. Вони є і слугують прозаїкові для того, щоб увести до книги розповіді про події, які, хоч і не мають безпосереднього відношення до змісту основної сюжетної мозаїки його епопеї, однак доповнюють її таким фактичним матеріалом, який зміцнює саме епічний характер, епічне звучання «Сибіріади польської».

Серед таких «вставних новел» — розповідь про солдатський подвиг підрозділу польських зенітників, які обороняли Київ вже після його визволення від масованого нальоту фашистських бомбардувальників. До речі, то був унікальний бій, можливо, єдиний у своєму роді за всю війну. Польські зенітники знаходилися тоді в Дарниці в військовому ешелоні, на шляху до нової ділянки фронту. Їхні гармати були намертво, як кажуть, прикуті до залізничних платформ для транспортування. Так, ми й у фільмах нерідко бачили, як наші зенітники, частіше дівчата-зенітниці навіть з потягу під час його руху відбивають атаки фашистських літаків. Але ж то одна-дві зенітки, призначені і готові саме для бою. І відбивають вони нальоти поодиноких, ну, кількох бомбардувальників. А тут спробуй-но вести бій з платформ, де одна біля іншої прикуті гармати, де людині повернутися ніде... І все-таки польські зенітники зуміли дати відсіч: кількох нападників збили, загалом відігнали армаду від Києва.

Думаю собі: за якими мотивами увійшла до роману ця «вставна новела«? Тільки через своєрідність і маловідомість одного з фронтових епізодів? А може, через національну польську гордість? Підтверджувальна відповідь на ці питання