Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Ти колись надрукувала на машинці такий фоліант, пригадуєш, про нашу колишню хату й про хату Венци, таку собі історію отих хат…

— Пам’ятаю, колись читала його вам на кухні. Мама саме позичила мені коробку, де зберігала спогади про свого тата, там були бабусині речі й старі документи. Мене тоді вельми дратувало, що хтось може вирішити знести хати з такою історією, але це нікого не обходило.

— Мама тоді сказала…

— Я знаю, що вона сказала, я добре це пам’ятаю: «Ти описала наш рід».

— Мене це тоді вразило.

— Знаю.

— Що знаєш?

— Тобі було шкода, що я не описала й ваш рід також.

— Бо в мене теж є коробка. І сьогодні в ній іще більше всього, аніж тоді. Тільки вас із Гонзою це ніколи не переймало.

— Тату, що ти говориш, це ж ти мені ніколи нічого не розповідав. Постійно вважав мене маленькою дівчинкою!

— Але Гонза вже був майже дорослий.

— Але ж ти закидав це йому таким чином, що вже нічого більше й не хотілося. Діда, власність, обов’язки, роботу на полі, він не міг зносити ці твої розмови.

— Я намагався виховати вас, як тільки вмів! — підвищує батько голос.

— Я вірю тобі. Поглянь — Фредерік має двох собак, мисливських, він вміє їх вивчити, на це є свої правила. Якщо ти каратимеш собаку, битимеш газетою чи капцем, він гарчатиме на газету й розірве ті капці…

— Хочеш сказати, що я не зміг би виховати навіть собаки?

— Хочу лишень пояснити, чому на всі поради й проповіді Гонза тільки гарикав.

— Знову ми про це! Вас послухати — я все робив погано.

Краще змовчати, у нього вже труситься підборіддя від досади, дивиться кудись у буфет, де склянки кольорового скла на тонкій кутій ніжці, мама завжди їх протирала рожевою такою ваткою. Наливаю нам іще по чарчині, до пари. Відчуваю тепло на обличчі, тато теж трохи порожевішав. Так і говорю йому.

— Цей готель у Голландії, він ваш? — питається за якийсь час.

— Це не готель, тату, а гостел. Він не наш. Винаймаємо його.

— А квартира?

— Орендована.

— Ага, я гадав…

— Ми з Фредеріком добре живемо, тату. Нам так подобається.

— А гроші в тебе принаймні є?

— Кілька тисяч євро відкладено про чорний день. Чому питаєш?

— Вважав, що ти по світах забагатіла.

— Нам подобається так жити. Ми не переймаємося власністю, розумієш?

— Я був іще хлопчаком, коли мій тато сказав своєму шваґрові, який гарував на кількох акрах зораного поля: «Тобі не соромно? Тобі невдовзі п’ятдесят, а в тебе нічого немає?»

— Чому ти про це говориш? — запитую я й доливаю по третій.

— Я часто думаю про це зараз. Про нашу сім’ю, як усе склалося.

— Але ж ті поля тобі зрештою повернули.

— А навіщо вони мені тепер? Я живу в панельці за двадцять п’ять кілометрів від них. Залишився сам і не можу стояти на ногах…

— То продай їх.

— А хто ж їх купить? Поле за парканом атомної електростанції.

— Наприклад, якийсь біофермер, — говорю й сміюся, бо не чекала, що він так розійдеться.

Сміємося обидвоє й чаркуємося вчетверте. Він відправляє мене до спальні за якоюсь картонною коробкою. Вона стоїть у маминому туалетному столику. Тато витягає з неї якісь папери.

— Ось документи на поля. А ось оцей аркуш, це судова реабілітація мого тата. Повне скасування вироку з п’ятдесят третього року. Скасовується вилучення власності й заборона жити в рідному селі.

Він посміхається. У мене в голові добряче вже шумить від цієї сливовиці, вона вельми міцна.

— Розумієш, що це означає? Цим рішенням суду мій тато, який уже сорок років як мертвий, може повернутися до рідного села, що вже двадцять років не існує, бо його знесли через атомну електростанцію…

Ми випиваємо ще по