Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

холодну поверхню, очі розплющені, а важкі повіки кліпають. Зупинила погляд на керамічній попільничці вдалині, вона була схожою на човен у широкій річці, колихалася й хиталася. Я важко підвела голову, що бриніла, ніби вулик, сповнена дзижчання й гудіння. Анна пила пиво з пляшки й намагалася попасти зіжмаканим папірцем у смітник поміж нами. Лише Мілада рівно стояла біля кольорової стійки бару й говорила з барменом у білій сорочці, який варив каву. Анна сперлася чолом на долоні й не рухалася. Я взяла папірець, складений у маленький квадратик, він відбився до мене від краю смітника. Розгорнула його, це був довгий рахунок із дискотеки, на крайчику було написано ЛУКАШ і під цим — трохи кривуватий номер. Я кинула папірець гладкою поверхнею бару назад до Анни й поторсала її за плече. Вона глипнула на нього, знову зіжмакала й вкинула до смітника, голова їй знову впала. Я відчувала, як мені дерев’яніє все тіло, ноги зробилися важкими, очам хотілося спати. Я спробувала сказати Міладі, щоб викликала вже таксі. Навіть не зрозуміла, чи вона мені відповіла, лише видивлялася понад бар на розставлені пляшки з барвистими етикетками й намагалася по літерах читати назви напоїв, і, мабуть, робила це вголос, бо бармен на мене поглянув. Я почула його голос, він долинав ніби з якогось іншого світу.

— Де вони так набралися?

Краєм ока я бачила Міладу, як вона п’є каву з білої чашки.

— Ходили відірватися на дискотеку.

— Селянки приїхали до Праги, так?

— Ну, щось таке.

— Чого вони дуріють? Вони ж геть у дрова…

— Сьогодні зносять їхні хати…

Бармен лише підвів брови й далі протирав склянки. Більше я вже нічого не чула. Очі в мене заплющилися, я більше не могла стриматися. Потім — яскрава автівка біля входу, холод, що спадав із темного неба, і якийсь кольоровий неоновий напис, що блимав із невтомною регулярністю на довгому бульварі навпроти скульптури святого Вацлава.

2008

Ми з татом сидимо у вітальні на тахті, телевізор вимкнений, тож нарешті тиша. Він дивиться всі можливі програми новин, а в мене ввечері від цього вже болить голова. Увесь день я налаштовувала й готувала до роботи новий ноутбук, а тепер показую татові, як він працює й що з ним робити. Я знаю, що маю діяти обережно й тактовно, щоб поступово зламати його недовіру до цієї речі й небажання вчитися чомусь новому.

— Замість телефону, за який ти все одно платив тільки через мене, у тебе тепер є інтернет. Я покажу тобі, як писати мені мейли і як можна телефонувати.

Показую йому сторінку нашого гостелу в Роттердамі. Як виглядає дім із вулиці, і як облаштовано кімнати, якою є їдальня, де гості снідають. І світлину з рецепції з Маріон, що працює в нас і чергується позмінно з Паулою. Я закриваю ноутбук, «на сьогодні досить», — кажу собі. За ці два тижні склалося так, що ввечері ми просто сидимо й говоримо. Я вже чекаю цього, таке відчуття, що цими розмовами ми щоразу посуваємося хоча б на міліметр далі. Тільки-от сьогодні я втомила тата лекцією з роботи за комп’ютером, він позіхає й збирається в ліжко.

— Що ти робитимеш завтра? — питає він.

— Хочу нарешті поглянути на місце, де ми жили з Петром.

— Хіба це розумно, Гано? Згадай, якою виснаженою ти повернулася минулого разу.

Він спирається на милиці й повільно йде до дверей.

— Тату, я забула тебе дещо запитати. На похороні мами, тоді ти бачився з Гонзою востаннє?

— Так, — погодився він, на мить зупинився у дверях, але так і залишився спиною до мене.

Зрозумілий сигнал, що більше він не хоче про це говорити. Я не бажаю загострювати ситуацію, але водночас прагну показати, що просто так не замовкну, навіть коли він повернеться до мене спиною. Але Гонзу наразі краще облишити.

— А ти пам’ятаєш, чи був на похороні Хозе?

Він мовчить, зосереджено схиливши голову. Потім крутить головою.

— Здається, не було. Не пригадую, щоб я його там бачив. Знаєш, на похороні було небагато людей. Я зробив оголошення в селі аж у останній момент, у мене з тим було забагато клопотів.

Я сиджу на тахті, у вітальні вимкнено світло, лише вогні з району дещо проблискують досередини. Дивлюся на свій аркуш із іменами. Позначки ручкою є тільки біля трьох із них. ТАТО, МІЛАДА, ХОЗЕ. Небагато, як за два тижні. Дивлюся на стовпчик імен і бачу й ті невидимі нитки, які їх сполучають. Це павутиння. Хозе не захотів за стільки років побачитися з Гонзою. Я розмірковую про це й про дивну стриманість Хозе. Цей розповнілий чоловік, якому сьогодні майже сорок п’ять, вицвілий, посивілий, увібганий у смішний зелений комбінезон, він зовсім не зрадів мені. Це було очевидно. Упізнав