Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
— Мені часом здається, що все життя хтось із мене просто знущається…
Я знову їду довкола електростанції, оточеної високим парканом і колючим дротом. На моїх дорогах до минулого її просто неможливо оминути. У Тині за мостом є рух по колу, який пам’ятаю. Я завертаю нагору, на панельний мікрорайон.
Дім пригадую, хоча він теж пофарбований, як і татів у Будєйовіце. Підходжу до дверей будинку, і саме в цей час хтось виходить, я тішуся про себе й притримую двері, перш ніж вони зачиняться. Це буде справжня несподіванка, коли подзвоню без попередження просто у двері. Піднімаючись сходами, уявляю собі цю ситуацію, німий подив на її обличчі, і заздалегідь посміхаюся. Натискаю кнопку дзвінка, і двері відчиняються відразу ж, просто за дві секунди, я навіть лякаюся. Дивимося одна на одну, вона і я. Світле волосся, забране у хвіст, карі очі, повнява дівчина близько тридцяти в темному спортивному костюмі з білими смужками з боків. У руці тримає кед, інший уже взула.
— Вибачте, я, мабуть, переплутала. Я гадала, тут живе Анна…
Вона посміхається й говорить, що Анна тут живе, але сьогодні її немає вдома, та й завтра не буде, повернеться з відрядження щойно в п’ятницю, після обіду. На мить я завагалася, коли вона запитала, чи треба щось переказати. Нарешті пишу на аркушику номер свого телефону й дописую ГАНА.
— Вона зрозуміє, — кажу я.
Коли двері зачиняються, дивлюся ще раз на дзвінок і бачу, що, окрім імені Анни, там є ще одне. Спускаюся вниз і думаю про те, чому в Анни хтось живе. Мабуть, у неї не все добре. А може, вона залишилася сама і їй сумно. Підходжу до сусідньої панельки й очима шукаю четвертий поверх. У мене таке відчуття, що це саме та квартира, де вікна закрито жалюзі. На вулиці ще світло, пів на четверту дня. Від сусіднього дому мені махає бігунка в чорному костюмі, хвостик на її потилиці гойдається. Вона біжить із району в ліс. Я знову дивлюся на закриті вікна, підходжу до дзвінків, готова до всього. Звісно, я від початку передбачала, що когось із мого списку може й не бути серед живих. Згадую імена останніх мешканців із початку дев’яностих і продивляюся знизу вгору підписи біля дзвінків. Раптом мені перехоплює подих. ФРАНТІШЕК ТУШЛ. Тільки на дзвінок ніхто не відповідає. Тримаю ще хвильку палець на дзвінкові, а потім дивлюся догори з тротуару навпроти. Жалюзі навіть не поворухнулися.
Повертаюся з поїздки ні з чим, тож принаймні зупиняюся біля гіпермаркету на околиці Будєйовіце, щоб скупитися. Тато здивовано зустрічає мене й запитує, чи нам із Анною не було про що поговорити.
— Я приготую тобі вечерю, — гукаю йому з кухні.
Тато хоче, щоб я йому все розказала.
— Але сьогодні без алкоголю, тату. Ні пива, ні сливовиці.
— Знаю, ми в понеділок трохи перебрали, — кається він.
Розповідаю про невдалу поїздку, але й про радість від усіх цих слідів.
— Про Тушла я вже багато років не чув. Йому б мало бути дев’яносто, я гадаю, що він уже…
— Але його ім’я написано внизу на дзвінкові.
— Це нічого не означає.
— Облиш, тату…
— Квартира може стояти вже кілька років порожньою, тому там опущено жалюзі.
— Ти великий песиміст. Я вірю, що невдовзі побачуся з паном Тушлом.
П’ємо мінералку, я помічаю коробку з документами, тато поставив її у вітальні, на поличці з книжками.
— Я полишив її тут для тебе, — говорить він, ніби читаючи мої думки. — Коли захочеш, знайдеш там усе. Про дідуся й бабусю, яких ти не знала. Про поля, про хату, де я народився. І що саме сталося тоді, у п’ятдесяті.
— Я подивлюся. Із радістю.
— Я мав би це розповісти тобі ще тоді, двадцять п’ять років тому. Можливо, сьогодні було б кому успадкувати ці поля.
— Тату? У Гонзи немає дітей?
Він знизує плечима й мовчить.
— Тобі не здається, що це жахливо? Що на старості ти навіть не знаєш, чи має твій син дітей?
Це мовчання здається мені найдовшим і найважчим із усіх, які я пережила. Сидимо у вітальні, кожен у своєму кріслі, наче два сфінкси. Я розмірковую про те, що б могло об’єднати їх, якщо цього не зробила навіть мамина смерть.
— Про що ви говорили, тату, коли бачилися востаннє?
— Минуло чотирнадцять років…
— Ви ж не сварилися на похороні?
