Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Ні, — покрутив він головою непевно.

— Він же щось говорив? Де живе, що робить…

Якийсь час тато думає. Я сподіваюся, що справді згадує. Помітно, що він зосереджений.

— Я ніколи не говорив, що Гонза недобрий. Після похорону він казав, що працює в одній фірмі, будує будинки «під ключ». Десь у Шумперку.

— Але ж ти про це ніколи не писав у листах, тату!

Відчуваю, що більше не витягну з нього жодного слова. Але радію, що кожен крок веде вперед. Коли тато зникає в спальні, я вмикаю ноутбук і намагаюся вписати в пошуковик ключові слова. Поруч лежить мій аркушик із логотипом авіаліній, списаний іменами, папірець уже злегка прим’ятий. «Останні тижні я, власне, не шукаю нічого більше», — кажу собі. — «Лише ключові слова й імена зі свого життя».

Ми всі зустрілися вранці в залі вокзалу в Будєйовіце, ззовні — холодно, із ротів у нас ішла пара, і ми тупцювали перед таблицею з розкладом відправлення потягів. Хозе, Зденєк, Шваб, я з Петром, Анна й ще трійко хлопців, у всіх у торбах дзеленчали пляшки пива, майже в усіх була з дому підсмажена відбивна між двома шматками хліба. Я закидала голову перед брудними, викладеними кахлями стінами тунелю, що вів до платформ, іще ніколи не шукала я станцію призначення Відень — вокзал Франца-Йосипа. Відправлення із платформи номер чотири. Дорога безкоштовна й без військових прикордонної служби, які ще донедавна заходили в потяг десь перед Новими Градами, контролювали паспорти й допитувалися, куди хто їде, до кого й чому.

Все вельми швидко зорганізувала Анна. Ми сиділи дещо знервовані в купе, хлопці відкрили пляшки пива, потяг наближався до державного кордону, і я раптом усвідомила радість, що більше як за рік ми знову зібралися разом. Але все швидко закінчилося, я вже знала, що нічого не буде, як раніше. Від нашого села залишилася тільки половина. Невдовзі розпочнуть заповнювати греблю й усе, що було, остаточно зникне під товщею води. Батьки жили вже в панельці в місті, а я зареклася, що в село, де прожила понад двадцять років, більше ніколи не повернуся. Піднесення змішалося зі смутком. Я відчувала приплив радості, коли згадувала, що президент Гусак, якому кілька років тому набирала на машинці листа, щоб не зносили наших хат, уже кілька днів, як пішов у відставку. Комуністична партія втратила владу, заговорили про нові, вільні вибори. Усі носили на лацканах трикольорові значки, а мене знову охопили страх і смуток. Я сперлася на плече Петра, невиспана після ночі на факультеті, де ми організовували студентський страйк. З іншого боку на мене тисла Анна. Мені здалося, що в її очах я читала те ж саме. Наші очі на хвильку зустрілися. Це були ми, старі подружки, але потяг віз нас уперше за залізну завісу. На якийсь час усі думки й почуття розбурхалися, але потім піднесення спало, і на денці душі осів сумнів. Хлопці голосно цокнулися пляшками й зашуміли — ми були в Австрії. І що тепер? Тут не було Гонзи, бракувало дядька Венци, я згадала про Оліну. Шваб сидів біля вікна, зиркав назовні й раптом зробився дивно мовчазним.

Я побачила жовто-чорні плакати, якими в деяких місцях було обклеєно стовпи на кордоні. Символ атомної небезпеки й жирні написи «Стоп атом». Я злегка вдарила ліктем Петра, коли зупинилися на одному з австрійських сільських вокзалів. Він був мальовничим, будівля вокзалу з новою стріхою вилискувала чистим фасадом, на відміну від старих, побитих і пожовклих залізничних вокзалів із чеського боку. «При цьому їх, найімовірніше, будували водночас, за Австро-Угорщини», — подумалося мені. Потяг рушив зі станції, і плакати на низці стовпів злилися, ніби кадр із фільму, в єдиний німий чорно-жовтий фільм: «СТОП АТОМ СТОП АТОМ СТОП АТОМ…» Ми перезирнулися, нічого не сказали, але я відчула якусь хвилю надії.

Потім гуляли прикрашеним до Різдва Віднем, ми з Анною були зачаровані цією красою, світлом, прикрасами, різдвяними ялинками. Не розуміли, як хлопці можуть і в грудневий мороз повсякчас вливати в себе холодне пиво. Більше вони нічого з собою не брали навіть. Виміняних шилінгів у кожного з нас було лише по декілька. Я відокремилася від Петра, і ми з Анною ходили за кілька кроків від нашої групки. Дивилися на вщерть заповнені світлі й манливі вітрини магазинів на Марієгільфер-штрассе й дослухалися до коментарів і вигуків наших чоловіків.

— Швабале, пошлеш Аранці листівку? — кричав Хозе.

— Ти дурний? Перерахуй це на крони, дурна картка, плюс марка, краще вже вдома купити ящик пива…

Анна вигадала маршрут, водила нас за туристичною мапою, «вишенькою на торті» під час поїздки мав стати замок Шенбрунн. Вона наслухалася через це іронічних зауважень, але вся зграя слухняно увіпхалася на станцію метро. Присіли на лавці, і поки не приїхав потяг, хлопці вийняли їжу, відбивні й копчене м’ясо, хліб із гірчицею, хтось дістав мариновані огірки. Швабал нахилився до мене й із набитим ротом запитав:

— Ти вже чекаєш на Гонзу?