Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Ти вся промерзла, треба краще вдягатися.

— Ти щось знаєш, мамо?

Я нетерпляче намагалася щось вичитати з її обличчя. Холодним коридором носився протяг, від майданчика донесилися глухі звуки, шум, скрегіт від ящиків, які совгалися по бетону. Я була така рада, що мама вже не мусить тяжко працювати. Готування їй завжди подобалося. Як допоміжна робоча сила на кухні вона отримувала невелику платню, проте це регулярний робочий день, без якихось змін і необхідності прокидатися о пів на четверту в суботу й неділю.

— Мамо, ти читала про це в газетах? — я почала відразу. — Вони випустять п’ятнадцять тисяч в’язнів.

На очі їй навернулися сльози.

— Усе починається спочатку, мамо, усе буде добре… — я бубоніла щось тільки для того, щоб заповнити цю дивну мить, цю хвилину, коли ми ось так стояли одна навпроти одної.

Мама хусточкою витирала очі.

— Переказуй вітання татові. Я ще колись зайду чи… У мене немає звідки телефонувати, знаєш? Подзвони, раптом щось, Петрові на роботу, залиш йому повідомлення…

Я швидко обійняла маму й пішла знову на холод. Загорнулася в комір пальта. Вулицями їздили астматичні червоні автобуси міського транспорту, що сильно димілися, і морозне повітря було сповнене запахів згорілої нафти. Замерзлі купи снігу біля тротуарів чорніли від кіптяви й бруду.

Я стояла на дошкульному вітрі на зупинці серед полів. Величезні охолоджувальні вежі затулили геть усе. Більше нікуди було дивитися. Навіть на небо. Лише повернутися спиною й позирати на ліс і засніжене біле поле. Коли я декілька разів ходила пішки з Глубокої, мені здавалося, що мала б бути вже зовсім поруч із ними, але йшла ще якихось півгодини й, наче зовсім не поворухнулася, ці велетенські вежі здавалися так само далекими, чи то близькими.

У сумці на плечі в мене лежали конверти з листами, адресованими електростанції. Я уявила собі, що могла б їх кудись туди принести особисто, пройти через ворота й піти до якогось офісу. Стояла майже навпроти. Але чекала на автобус до Будєйовіце, від вокзалу йшла на головну пошту, аби послати ці листи рекомендованою поштою й сховати до кишені підтвердження того. Уже третій рік я вистукувала на друкарській машинці подання для подовження терміну проживання в хатах, що фактично вже не належали своїм мешканцям. У маленькій кухні хати номер 11 щоразу змінювалися сусіди: пан Тушл, стара пані Згоркова, пан Бертак. Машинка вистукувала, а ми плекали надію, варили чай і каву і вливали до них ром, а з верхівок тих бетонних веж світили через поле й дорогу у вогкому тумані червоні ліхтарі.

Я вистояла чергу на пошті, поглянула на годинник і побігла на площу. У кондитерській було примарне освітлення на стелі, зате вітрини зі смаколиками світилися й заохочували. Ми з Міладою сиділи одна навпроти одної й дивилися на купи брудного снігу, згорнутого обабіч вулиці. У неї було дуже коротко підстрижене волосся, нові окуляри з яскравими чорними дужками, підфарбовані губи. Вона привезла додому з Праги пишноту великого міста. Але майже весь час була якась похмура. Кожна з нас замовила по п’ятдесят бехерівки. Лікер зігрів, аж я навіть здригнулася, але в ноги мені все одно було холодно, я поглянула на брудні калюжки розталого снігу лід підошвами черевиків.

— Іспити не були аж такими важкими, — сказала вона, — але знаєш, що смішно? Коли ми святкували це в Празі, я сказала дівчатам: «Я стану докторкою нечинного права». Усе тепер, після революції, зміниться, розумієш? Будуть нові закони, усе перевернуть. Більшість із того, що я вивчала чотири роки, стане ламаного гроша не вартим.

— І це тебе аж так непокоїть?

Вона дивилася на чашку кави, на її гладенькому чолі несміливо прорізувалися зморшки. «Перші ознаки дорослішання», — подумала я.

— Я не певна, чи варто було мені повертатися з Праги. Але коли розійшлася з Мартіном, уже не могла там зоставатися. Усе мені про нього нагадувало: кав’ярні, куди ми ходили, музеї, бібліотека. Це дуже дивно, я навіть не знаю достеменно, чому він мене покинув.

— Ти лише на початку, усе ще попереду.

— Головне, що я сама, — вона посміхнулася над чашкою гарячої кави.

— Ти дурненька…

— Удома теж нічого особливого. Тато боїться, що більше не буде суддею. Що з крайового суду його виженуть, бо він був функціонером комуністичної партії. Я хочу почати як стажерка, бути адвокатом. Не суддею. І ми з татом через це трохи сваримося.

Вона говорила й говорила. Я трохи уявляла собі, якими ми здаємося ззовні. Вона — у костюмі й підфарбована, я — у потертих джинсах і старому светрі. Вона здавалася мені далекою. Від того, що крутилося в неї в голові, про що говорила, чого боялася. Коли вона замовкла, то видобула з пачки нову цигарку.

— Ти все ще не куриш?

— Гонза колись мене цьому вчив, мені було десь тринадцять. Але, мабуть, він замало старався.

— А що