Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
— Ні, татові.
— Що ти йому сказала, мамо?
— Що я не буду з ним, якщо він не поводитиметься нормально з моїми дітьми.
Я ковтнула повітря й дивилася на неї. У цей момент вона мала щільно стулені губи й очей не відводила. Я обійняла її через край столу.
Мама провела мене аж до автівки. Фари освітлювали засніжену дорогу, я їхала повільно, натомлені очі боліли. У хаті світилося. Петр стояв на порозі, коли зачув мотор і побачив світло. Я підбігла до нього й обійняла, холодний ніс приклала до його теплої шкіри.
— Що сталося? Де ти була?
Я знову дрижала від холоду. У кухні було натоплено, але після гарячої ванни я відразу залізла під перину. Він чекав на мене, я сплелася руками й ногами з його тілом, ми притулилися одне до одного, і він накрив мене своїм кучерявим волоссям, я торкалася його сильних плечей, міцних рук, гладила йому спину. Ми кохалися недовго, але, задихані, іще довго лежали в обіймах. Я слухала його серце, як воно заспокоюється, моє дихання теж ставало повільнішим. У кутку спальні дві важкі шафи, ніби темні кити, ловили відблиск засвіченої лампи на нічному столику. Петр приніс із кухні гарячий чай, який пахнув ромом. Ми пили його просто в білих перинах.
— Я боюся, Петре, що більше ніколи його не побачу.
— Не верзи нісенітниць.
— Мамі він сказав, що їде кудись на північ Морави, друг пообіцяв йому там роботу.
— От бачиш.
— Що? Він ніколи більше сюди не приїде. Уявляю, як тато його зустрів. Скінчилося все, напевне, тим, що Гонза йому сказав, що взагалі не мав би повертатися. І що він тут більше не вдома.
— То поїдемо до нього на Мораву.
— Але куди? Де мені його шукати?
Я стисла в руках порцелянову чашку, іще від Петрової бабусі.
— Ти зараз бачиш усе в темних барвах…
— Гонза приїхав сюди за мною. Учора ввечері й сьогодні вранці. Це жахливо усвідомлювати…
— Може, він іще тут з’явиться.
— Ні, він уже не приїде, хіба ти не розумієш? Учора від батьків він приїхав сюди, автобусом чи стопом. Нас не було вдома, він розпитував у сусідів. Потім знову був тут вранці, до восьмої. Де він спав? До батьків у Будєйовіце він не повернувся, це я знаю, та й звідси ввечері вже нічого не їде… Я ввесь час мушу про це думати. Він ночував десь надворі, у такий мороз, щоб побачитися зі мною наступного дня, а мене не було…
— Запитай старого Бертака. Він ходить прибирати старий корівник біля лісу, може, він спав там.
— Коли він потребував мене найбільше, після чотирьох років у в’язниці, мене не було вдома…
Краще не стало, навіть коли я заплющила очі.
— Постійно думаю про нашу сім’ю. Які ми, знаєш? Колись я написала, що мама — це вода, а тато — це земля. Тепер знаю, що Гонза — це вітер…
Петр мене, мабуть, не розумів, але тримав за руку, доки я не заснула.
Над хатою номер 11 зійшло весняне сонце. Увесь ранок до нас трусилися сусіди, двічі я в кухні на плиті заварювала великий чайник чаю. Пан Тушл, іще пан Бертак і стара пані Згоркова. Домовлялися, хто з ким поїде і о котрій виїжджатимемо. У Петрову автівку зрештою вдень нас влізло шестеро, ми лише сподівалися, що дорогою по широкій трасі до Тина не зустрінемо поліцейських. У Старому парку яблуку не було де впасти, дерев’яний глядацький зал місцевого мисливського товариства був заповнений до останнього місця, люди сиділи також у двох рядах на дошках перед сценою, дехто стояв обабіч у проходах і ще далі, серед дерев. Настрій і справді був ніби перед довгоочікуваною прем’єрою нової театральної вистави. Я дивилася з верхнього ряду на людей, були всі сусіди, може, усе село, в якому ми з Петром жили. Упізнала й кількох людей із сіл поблизу будівлі електростанції, які давно вже були виселені. Окремі будинки там усе ще стояли, особливо новіші, власними силами побудовані родинні доми, які електростанція вже викупила, але ще не знесла, а зорганізувала в них офіси чи помешкання для робітників. Шанси в цих людей усе ще лишалися, для нашого села — особливо. І я відчувала це в повітрі. Я спиралася на Петра, і ми чекали на передвиборчу зустріч із лідерами Громадянського форуму.
На подіум пройшов через людський коридор молодик із круглими окулярами на носі в стилі Леннона. Це був новий міністр господарства в тимчасовому уряді, він говорив про перші вільні вибори в Чехословаччині, про надію для всіх і про подальші перспективи нашої країни. Волосся в нього було довге, по-богемному скуйовджене. Одягнений у вельветовий піджак і джинси. Уперше в мене було відчуття, що
