Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
— Там я працювала в ресторані, нелегально. Трохи боялася, бо ж власник щоразу виганяв мене надвір, аби припрошувала відвідувачів.
Стос листів із Канади. Потім Індія.
— Ось тут, на Гоа, я деякий час заробляла на оренді велосипедів і скутерів.
Потім листівки з Європи. Іспанія, Сицилія. Певний час працювала там на якусь турфірму.
— Я була й у містечку Корлеоне, знаєш тату? «Хрещений батько». Той роман про мафіозі…
Дісталася й до свіжих листів із Голландії. Передостанній конверт пам’ятала за літерами. Його підписував Фредерік, і я посилала, окрім листа, ще й світлину. Знайшла її сьогодні в спальні, коли витирала там пил, вона лежить біля спільної з мамою світлиною в рамці.
Допиваємо пиво зі склянок, уже за десяту, і тато запитує:
— Чому ти постійно їздиш? Колись так кочували цигани.
Ми сидимо на тахті за кілька сантиметрів одне від одного, але в мене таке відчуття, що між нами — тисячі світлових років. А ще тих п’ятнадцять земних, коли мене не було тут.
— Всі Томашеки завжди сиділи на своїй землі, цілими століттями, — додає батько.
— Знаєш, щоразу, коли мені десь починає підозріло подобатися, коли відчуваю, що там і пущу коріння, відразу ж збираюся і їду в інше місце.
Мілада чекає на мене о шостій біля кас. Я все повторюю їй, що хочу піти на якийсь чеський фільм, бо вже багато років не бачила жодного, але зрештою ми сидимо в новому мультиплексі, у залі номер вісім, і дивимося новий фільм Вуді Аллена. Дві американки в Барселоні, художник із прекрасними очима, вдягнений у червону сорочку, й швидка музика, звісно, любовний сюжет і відразу подвійний. Чи навіть потрійний? Після фільму сидимо в кафе, Мілада здається задоволеною, посміхається й говорить, що вже й не пригадує, коли востаннє полишала роботу до п’ятої й просто так собі йшла до кіно. Говорить усе ж виключно про роботу, а коли це триває занадто довго, я запитую про Анну. Мілада згадує канікули, коли ми купалися в річці перед хатою дядька Венци. Я кажу, що знайшла Анну в телефонному довіднику, вона живе за тією ж адресою, і що поїду її провідати.
— Не хочу заздалегідь дзвонити, знаєш, просто зроблю їй несподіванку, з’явлюся у дверях.
Близько дев’ятої Мілада вже неспокійно крутиться, запрошує мене ще й у неділю на обід, чоловік буде радий зі мною познайомитися. Вона йде, а я ще якийсь час сиджу й стежу за шумом у піцерії навпроти й поруч у закладі, прикрашеному кіноплакатами.
Я гадала, що о пів на десяту тато вже спатиме, але у вітальні ще світиться. Він сидить у кріслі, але телевізор не працює. Бачу, що в руці тримає книжку.
— Дивлюся, що це ти таке купила, — підводить він очі від неї.
— Знаєш, як мені цієї книжки у світах не вистачало?
Він захряснув ту цеглину й подав її мені. Я всідаюся з книгою до крісла навпроти.
— У кожній країні, де жила й вивчала нову мову, я шукала переклад «Бравого вояка Швейка». Не смійся, мені це завжди вельми допомагало. Чеською я знала його вже майже напам’ять, тож іноземною мовою це давалося значно легше. Іспанською читала його в Мексиці, до того — англійською в Лондоні, а востаннє — голландською. Ще маю італійською. І всі чотири видання вожу за собою світом. Це єдині мої книжки, окрім кількох путівників і словників. І тепер у моїй бібліотеці нарешті буде й чеський оригінал.
— Я ніколи цього не розумів, — посміхається тато й дивиться при цьому на поличку навпроти, я точно знаю, на що.
Я підводжуся і йду по цю стару книжку. Кладу її на столик. «Ян Цимбура» Їндржиха Шимона Баара. Поруч із нею — «Пригоди бравого вояка Швейка». Тато дивиться на мене й на книги.
— Це наші два роди, тату, — кажу я й вказую на Баара. — Це Томашеки, багаті землевласники, що мали ґрунт і худобу. А це, — вказую на Ярослава Гашека, — це плавці по Влтаві, плотарі, безземельники, власники маленьких хаток, які влітку допливали аж до Праги й пили там, співали у якійсь корчмі на Подолі, а взимку працювали в лісі, щоб заробити на хліб… Наш Гонза належить сюди, — показую на роман Гашека, — а я завжди крутилася десь поміж. Між мамою й тобою.
— Стоїш тут, ніби вчителька, — коментує тато й все ще супиться.
— Чому б і ні? Я ж саме на це й вчилася.
Тато вже нічого не говорить і схоже, що ми вимкнемо світло й підемо спати, аж він раптом запитує, чи не купила я ще пива. Відповідаю, що маю дещо краще, і йду до кухні за високою пляшкою з білого скла із корковою пробкою.
— Це було в одному магазині на площі, поглянь, тату. Дядько таку колись гнав.
