Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Він іще трошки повитріщався, ніби потребував окулярів, а потім посміхнувся. Я підняла пластиковий ящик так високо, як змогла.

— Я тобі дещо принесла!

— Зажди, я зараз…

Я не хотіла йти далі, але зрештою опинилася на дивані поруч Арани, милиці стояли сперті біля неї. Мені здалося, що в її темних очах трохи поменшало дикості, зате Шваб помітно пожвавішав і відкривав пляшкове пиво. Тупотів босими ногами по подертому килимові, сорочка була натягнутою на величезне пузо. Він сопів, але водночас здавалося, ніби от-от почне пурхати. У телевізорі показували серіал.

— Ти літаєш тут, як метелик, — посміхнулася Арана, коли він ледь не перечепився через її витягнуту ногу.

— Що це тобі таке вигадалося з цим пивом, Гано?

— Це тобі за бензин. За маму…

— От уперта. Ходи сюди, — кивнув, аби я підійшла до вікна.

Шваб відсунув фіранку й показав униз.

— На чому, як гадаєш, їздить оця автівка?

— На бензині, ні?

— На нафті, котятко, це дизель. Можливо, єдине таке авто в цілому районі.

— Ага.

— А на чому їздить ось той колгоспний трактор, що стоїть поруч? Відгадуй, маєш дві спроби…

Я протиснулася поруч із животом Шваба й пішла знову до телевізора. Він довго пив пиво з брунатної пляшки.

— У тебе гарна дупця, — сказав він і зригнув.

— Повільніше, стариганю, — закричала на нього Арана, — ти став якийсь ніжний.

— Що таке? Я лише кажу, що їй це пасує. Той її, мабуть, добре про неї дбає…

Друге пиво я відчувала вже в голові, а третє — у ногах. Утома розлилася всеньким тілом, це було приємно, навіть цей шум у голові, наче внизу, біля греблі. Арана мені розповідала, як вони купували новий телевізор, і що вона хотіла б продавати в магазині замість Оліниної мами.

Її чорне волосся з сивими пасмами було зачесане назад, я дивилася в профіль на Аранин орлиний ніс. Темні очі, гостре підборіддя.

— Оце так дурня, — бубонів Шваб, — це не робота для інваліда. До того ж, той магазин через рік закриють. Хіба ні, Гано? Кому що продаватимуть? Двічі на тиждень приїжджатиме розвіз, та й поготів…

— Я хочу, щоб ми разом займалися цим магазином, — кивнула Арана в бік свого чоловіка.

— Ти дурна, хто ж візьме мене в магазин, якщо я був у каталажці? — Потім він звернувся до мене: — Вона гадає, що сидітиме за прилавком. Це, може, у кіоску, де тільки й те, що під рукою, але не в магазині, де продається геть усе.

— Ну ти й розумний, — вставила вона, — то що, мені тут здуріти, у цій дірі?!

Я допила четверту пляшку, а з п’ятої лише надпила, щоб ніхто нічого не сказав. Шваб поринув у настрій спогадів, згадував про все: про бурсу в Мості, про шахту, про відкритий видобуток в Соколові та про в’язницю. Схопив гітару, яку Арана ще не встигла від нього сховати. Врешті вона підвелася й віднесла її в комірчину.

— Жодного шуму, уже ніч, а тобі вставати на ранкову зміну, — проголосила вона категорично.

Від спогадів недалеко до жалю. А від того — уже й зовсім близько до агресії.

— Я гарую тут, ніби раб, але для місцевих я все ще прийшлий. От за це вам оце все, Гано!

— Облиш…

— Ці ваші хати й подвір’я, які вам такі важливі! От хай усе це знесуть…

Я дала знак Арані, що йду, переступила через ящик від пива й порожні пляшки, щоб дістатися до дверей. Він іще гукав до мене з вікна.

— Йдіть у дупу з цими своїми стодолами!

Вогка ніч мене трохи отямила. Я згадувала всілякі смішні історії, Анну, Гонзу, приспівувала старі шлягери Шваба. Біля дверей у мене почалася гикавка. Вона відлунювала в коридорі, тож я швиденько влізла під ковдру у вже порожній кімнаті. На підлозі — лише кілька коробок, а на стіні —Гонзові картинки з мотоциклами.

Вранці блукала дядьковим садком. Яблука були вже зібрані з дерев, я ходила поміж ними, ніби в натовпі людей, торкалася долонями їхніх стовбурів і називала їхні імена. Трохи боліла голова, а в роті чувся присмак пива. Я виносила останні речі з кімнати, порожні кутки, повні