Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Заберіть все це собі, Гано.

— А ви нічого не залишаєте?

— Куди ж ми подінемо стільки яблук? У панельці?

Я визнала, що вона права. Мама дивилася на мене, дивно посміхаючись. Її обличчя ніби ожило, хмарки роздмухав осінній вітерець. У такий час я чекала зовсім іншого.

— Що сталося, мамо?

Її конспіративний вираз обличчя мене розвеселив. Вона простягнула через стіл до мене руки й узяла в них мої.

— У неділю я була в Гонзи.

— Що? — я широко відкрила очі й рота водночас.

— Він не хотів, щоб хтось іще приїжджав, ані ти, ані тато.

Ми йшли вздовж річки назустріч холодному вітрові, у мами на светр була вдягнена лише стара куртка, але її обличчя було повновиде, рожеве, вона видавалася здоровішою.

— Ти відважна, мамо, що з’їздила туди…

— Та яке. Мене відвіз Швабал. Він знає там порядки.

— Шваб?

— Він теж сидів у Борах, — додала мама тихо. — Він навіть не взяв грошей за бензин. Тепер маю йому якось віддячити.

У саду я знову була серед своїх. Я торкалася дерев, гладила їх кору. Тато носив коробки, а Петр рвав яблука. Цар блукав по дворі, клітка тепер стояла відчинена. Він лишався в хаті біля річки останнім із нас. Зденєк приносив йому в каструлю трохи їжі. Цар уже майже не їв. Ми прибирали з мамою на кухні старий побитий посуд. Я зняла зі стіни бабусині вишивки, від них на стіні полишалися світлі смуги. У спальні відчинили шафи. Від дядька майже нічого не зосталося. Усе його приношене вбрання склали в простирадло. У дві картонні коробки — майже десять річних підписок часопису «Бджолярство».

— Можливо, це забере Зденєк, — сказала я.

Мама випросталася й потягнулася. Вона подавала мені те, що збирала на дні шафи. Товстий, різнокольоровий оберемок спиць для плетіння.

— А що з цим?

— Я заберу собі, — промовила я.

Сутеніло, ми стояли у дворі й роздивлялися купи речей. Мотлох, знесений із горища, скручений старий лінолеум із кухні, діряві каструлі.

— Залишилося витягнути меблі, прибрати сарай і розібрати кролячі клітки. Усе, що можна спалити, забере Маха, але тут роботи ще дні на три, — порахував тато.

Ящики з яблуками не вміщалися навіть до автівки Петра. Я сказала йому, щоб поставив їх на переднє сидіння і їхав додому сам.

— Я залишуся до ранку й буду прибирати з мамою.

— А лекції? — нагадав Петр.

— Та плювати на них… і оце візьми додому, — я подала йому важку в’язанку спиць для плетіння.

— Що ти з цим робитимеш? — підвів він брови.

— Вив’яжу тобі светр…

Петр помахав мені, вліз у автівку, повну яблук, і поїхав. Ми з мамою пішли до нашої хати. Та й досі не стала схожою на об’єкт, приречений до знищення. Ми про це не говорили. Я сиділа за столом, мама принесла каструлю з супом. «Я тут уже тільки гість», — усвідомила. Мама, мабуть, теж це відчула. Навіть тато був лагідним, і єдиний намагався щось говорити. Ми всі трохи забігалися вже й закрутилися. Це місце переставало бути нашим домом. Мама була сонною, тато давно зник у спальні, він рано вставав на роботу. Я вийшла в осінній вечір, площа була порожньою. За вікнами пивниці світилося. Я взялася за ручку. У закладі сиділо кілька хлопців, але Шваба не було. Підійшла до бару. Витягнула гроші, їх вистачило на упаковку пива. Старий Сладек приніс її із підсобки.

— Як ти це донесеш?

— Якось упораюсь, не турбуйтесь.

— Дурість. Ти не потягнеш упаковку пива, — забурмотів Сладек і загасив цигарку. Поглянув на мене. — Слухай, так шкода вашого Венцу. Мені постійно здається, що він сидить тут.

Сладек дав знак, аби я йшла за ним. Він зігнувся й узяв ящик, повний пива, ми пройшли через задній вхід у двір, де він паркував облуплені жигулі-комбі. Він закинув ящик назад.

— До вас додому? — запитав він.

— Ні, до барака.

Я стояла перед низьким парканчиком садка, ящик пива під ногами, і кидала камінці у вікно, поки фіранка не ворухнулася. Шваб вихилився, його відросле волосся звисало аж до плечей, уже більше сиве, аніж світле, за ним синювато світився телевізійний екран.

— Привіт! Ти