Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Мама прийшла по десятій, відразу після ранкової зміни, а з нею — Шваб. Він поглянув на мене так, ніби вчора нічого й не сталося. Його голова була перев’язана хусткою, волосся стирчало з-під неї в різні боки. Він витягав по частинах на двір старий сервант, дверцята й розламані шухлядки скидав на купу.

— Спалімо це, — сказав він і повернувся до хати за обідраною шафкою для взуття й полицею з кухні.

Потім заходився розбирати порожні клітки для кроликів, а я носила стінки з широких дощок, вкритих олією, дверцята кліток, зняті з петель, оздоблені кольоровими спицями. По обіді прийшов Зденєк, і вони розвели під усім цим вогонь. А потім взялися чистити сарай. Я сиділа на бетонному крузі колодязя й бачила Шваба, як він кидає у вогонь старий стілець із округлою спинкою, поцяткований вапном і фарбою. Зденєк носив шматки дерева, рейки, рамки від вуликів. Вогонь вибухав іскрами, коли кидали сухі шматки деревини й паперові пакети від цукру для бджіл. Потім усі ми, натомлені, сіли довкола вогню, мама принесла тарілку з сардельками, паляницю хліба й скляночку гірчиці. Зденєк роздав нам виделки, зроблені з міцного дроту. Це були дядькові підпорки під рибальські вудки, на кінцях виделки було обклеєно синьою клейкою смужкою. Зденєк надягав сардельку на гострий кінець і підносив до вогню. Шваб на свою виделку настромив аж три сардельки.

— Я бачив, що вулики переїхали до вас у садок, — сказав Швабал.

Зденєк кивнув. Кольорові бджолині будиночки стояли вже у траві в Конопків у саду за іржавим провислим парканом. Так ніби споконвіку були звідти. Я віднесла одну сардельку до Царя. Поклала перед його носом. Він лише трохи поворушив ніздрями й пометляв хвостом, проте більше не поворухнувся, і смаколик так і лежав у траві.

— Принаймні щось залишиться від Венци, — почула я слова Зденєка.

— Можливо, ці дерева ще вдасться зберегти, — додала я.

— Вони не можуть мати коріння у воді, — зауважив Шваб.

— Мені здається, вони стоятимуть саме над водою.

— Ну не можна вирахувати аж до сантиметра, Гано. Вони ж і самі не знають, як підніметься вода, коли поставлять греблю. Поглянь туди, на хату Конопків. То кажуть, що треба зносити, то ні, потім знову так… Вони й самі гівно знають.

Я вже не відповідала Швабу. Вони зі Зденєком заходилися розбирати дядьків сарай. Усього, що ми брали до рук, востаннє торкався й дядько. Я відчувала, що навіть Швабал про це думає, він навіть не докидав своїх сороміцьких жартів. Я знайшла каструльку, в якій дядько варив приманку для риб. Там залишалися шматки затверділого тіста. На гачку в сараї ще й досі висіла дядькова вельветова кофта. Я понесла її у вогонь, але перш аніж вкинути, залізла до кишені. У пальцях опинилися кілька дрібних монет на пиво. Ми носили дошки із цвяхами до вогню, він сичав, коли дошки, промащені олією, горіли в полум’ї. Потім ми з мамою вирішили перепочити. Я пройшла у відчинену хвіртку й зійшла до річки. Сіла в дядьків човен і витягнула ноги. Суденце злегка хиталося, я заплющила очі. За хвильку мене розбудив голос Швабала.

— Я маю піти накласти корму для денного годування, — гукав він і йшов у спітнілій хустці до села.

— Дякуємо!

Він лише потрусив головою й далі поволочився доріжкою, його посивіла грива розвівалася ззаду. Мама також пішла, лише Зденєк стояв біля вогню. Випрямлена постать в темній спецівці, чорне волосся спадало нижче коміра. «Він відпустив волосся», — подумала я. Мене раптом охопила хвиля ніжності: «Це мій брат. Як Гонза, якого тут немає. Так само, як Анна — моя сестра. І Оліна, яка мене тепер ненавидить, — теж моя сестра». Я покрутилася на сидінні човна й обхопила руками коліна. Зігрівалася від холодного вітру й дивилася на спорожнілу хату. І раптом побачила, як Цар, що лежав біля клітки, повільно й важко звівся, роззирнувся й пішов униз до хвіртки. Я гадала, що він полізе до мене в човен, як раніше, але він тільки ненадовго спинив на мені погляд і повільно поволікся доріжкою до лісу, до Скелі. Хотіла його покликати, але якось не змогла. Зденєк стояв біля вогнища, що тліло. Я вийшла з човна й зробила кілька кроків доріжкою.

— Цар! — почула я свій голос, напрочуд далекий.

Пес ішов усе далі. У голові мені промайнуло безліч думок, ціла ріка спогадів, голоси з минулого. Дядьків голос.

— Цаааар! — загукала я так сильно, як тільки могла, так, як гукав до пса дядько.

Голос зрештою перейшов на хрип. Цар навіть не повернув голови. Я підійшла до Зденєка.

— Нехай іде, — сказав він і повернувся до купи дощок перед сараєм.

Уже виднівся його скелет із брусків, встановлених на бетонному фундаменті. Їх продимав вітер. Ми разом приносили дошки, вогонь знову пожвавішав.

До вечора згоріло майже все, що могло згоріти. Я стояла біля колонки, Зденєк качав, і вода розбивалася об мої долоні, бризкала на обличчя, волосся й чоло. Я жадібно