Українська література » Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Читаємо онлайн Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
відсиджуватися десь позаду боролищ. Своє місце вбачав між воїв, ба навіть попереду них. Та нині свідомість інше підказувала: це не та січа, що вимагає присутності привідці в передніх лавах. Вої його стинаються не лише попереду, ліворуч, праворуч також. Була б певність, що по обидва боки табору усе гаразд, що Мімові посланці приведуть з собою сподівані турми, бігме, таки не втримався б і кинувся у вир тої кривавиці, що бачить попереду. Бо там-таки непевне щось діється. Хай не все видно йому з пригірка, все ж видно: завертіли його турмами так, що не добереш уже, де дуліби, а де авари. Схоже, що втратили з виду (а чи й зовсім втратили) привідць, забули про випробуваний у багатьох січах виверт — закручувати і тим знесилювати недруга, робити з боєздатних лав безтямну овечу турму. У кожного є свій недруг, котрий волею випадку чи обставин виріс перед ним і став найлютішим і найненависнішим із усіх людей. Здиблюються в найсутужнішу мить коні, метаються стріли-блискавиці, підставляються щити, і виблискує на сонці криця. В одному, другому, сотому місці. Добре, коли сходяться і стають на герць один на один чи трійця на трійцю. Тоді можна зловчитись і прикритися щитом від стріли, відбити націлену в тебе крицю й поспішити на поміч соратнику. А коли на одного авара йде два, а то й три анти? Щось надто багато їх рябіє в очах.

— Де твої гінці, Міме? — знову обертається до привідці вірних. — Що чути з боролищ?

— Анічого, достойний. Гінці не прибули ще.

Башир метає позирки-стріли в один, у другий кінець і не витримує зрештою.

— Лишайся тут із вірними,повеліває. — Я подався з десятою турмою на боролище. Коли надійдуть звіди чи прибудуть вивільнені турми, шукайте мене там, — показав мечем уперед і, приостроживши огира, подав знак причаєній під лісом турмі.

— За мною, багатури! Слава непереможним аварам!

І налетіла сила на силу, і задзвеніла броня об броню. Так часто, і дужо, що прикрила собою всі інші звуки, крім хіба іржання коней, стала єдиним і разом з тим тисячоголосим брязкотом-передзвоном, чимось схожим на передзвін молотів у корченицях[21]. Анти помітно оступилися перед лавою, що налетіла на них, мовби водяний потік із гір. Зате обри он як збадьорилися, стали єднатися коли не в сотні, то примітні гурти і вже гуртом, прокладати собі путь до своїх чи ближче до Дністра.

— Слава багатурові Баширу, найхоробрішому серед хоробрих!

— Слава! Слава!

Зроджена появою привідці хвиля таки добряче потіснила дулібів, дала тверде опертя сподіватися: не все утрачено. Та до пори до часу. Бо замість тієї, погромленої чи знекровленої, наспіла інша княжа тисяча і загаласувала незгірше, ніж авари перед сим.

— Січіть асійських зайд! Упень, до ноги!

— Смерть татям, — відповіли їм, — убивцям слів!

— Ха-ха! Знайшлися праведні. А смерть сла нашого, Мезаміра, на чиєму сумлінні? А двадцять тисяч полонених хто потопив у Дунаї? Те забули вже, кобилячі с…ки!

— А-а-а! Умри ж, коли так!

— Умри ти!

І знову дзвеніла броня об броню, іржали язвлені чи боляче приострожені коні, скрикували, хилячись у сідлі, вражені, і голосно торжествували ті, хто взяв гору над супостатом своїм. І в одному, і в другому, і в третьому місці, поблизу і ген далі десь. Боролище он яке просторе, є де стинатися, є куди й відійти, коли непереливки, набрати лету-розгону, щоб знову вломитися у супротивні лави чи стати на поміч тим, хто потребує її.

— Привідцю! — розшукали Башира вірні й заслонили собою від антів. — Терхани, що стинаються по один і другий бік від чільного боролища, веліли переказати тобі: не можуть виділити з своїх лав ані сотні. Їм теж до краю сутужно.

Башир витирає піт із чола і тим самим ховає від воїв своє сум’яття.

— Що чути від хакан-бега?

— Анічого. Гінці не повернулися ще. Будемо сподіватись, що повернуться разом із надісланими ним турмами.

— Щось довго воловодяться вони там. Незбагненно і злочинно довго!

Торкається відчутно болісних ран на тілі і кривиться з тієї ж досади чи від болю. Якусь мить роздумує: перев’язати їх, змочивши соком цілющих трав, чи хай уже по січі, а тим часом з-за переліска, за яким, знав, стоять супроти дулібів три його турми, вихопилися вершники на непомірно високих конях і припадаючи до грив, погнали їх прямісінько на боролище.

— Наші чи дуліби?

Вірні доглядалися і відмовчувались.

— Таки дуліби, привідцю.

— Четверту турму до мене. Мерщій, негайно! І вірних також. Усіх до єдиного!

Розглядався і не знав, що вдіяти. Ставати супроти тих, що пруть від переліска, однією турмою і стримати їх чи кликати, доки не пізно, за собою всі турми та рятуватися втечею? Це ж не жарти. Коли турми, що прикривали боролище, погромлені, це вже не жарти. Вої його можуть не вистояти супроти сили, що є у дулібів на цім боролищі, і тієї, що йде від переліска. А не вистоять, стенуться — вважай, кінець.

Прокляття! Де ж Апсих? У нього ж цілих сорок тисяч!

Пригадав розмову з Дандалом і відчув: йому не по собі. Схоже, що зроджені тоді сумніви не безпідставні.

А дуліби помітно зближалися і, зближаючись, розгорталися лавою. Невже це ті, що проти них стояли три його турми? Невже усі вони погромлені? Не може бути. Три тисячі — не така абищиця, аби потяти так швидко. Це інші, мабуть, просочилися десь.

— Авари! — здибив перед турмою, що йшла на його клич, огира. — Турми хакан-бега на підході вже. Здолаймо цих — і візьмемо гору над усіма антами. Вперед, багатури!

Либонь, повірили йому. Не зважали на те, що їх видимо менше. Вломилися в дулібські лави і так, опукою, як і йшли, перетнули їх навпіл.

«Ага! — торжествував у помислах Башир. — То вас не така вже й тьма-тьмуща».

І вже, розвертаючись, подав знак: отак і діймо.

Убога то була зверхність, а проте й вона збадьорила воїв, піднесла їм ратний дух. Мов зранені дики, налітали на недруга свого, разили люто, блискавично і так само блискавично вихоплювалися з його смертоносних обіймів. І вдруге, і втретє отак. Лиш за четвертим разом дуліби, видно, дотямкували, що робить обрів такими слизькими та невразливими, і затиснули їх у зімкнутих лавах.

— Не зупиняймось! — повелів Башир, осилюючи гамір січі. — Робім круговерть!

І перший показав приклад: ішов

Відгуки про книгу Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: