Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
— Де твої гінці, Міме? — знову обертається до привідці вірних. — Що чути з боролищ?
— Анічого, достойний. Гінці не прибули ще.
Башир метає позирки-стріли в один, у другий кінець і не витримує зрештою.
— Лишайся тут із вірними,повеліває. — Я подався з десятою турмою на боролище. Коли надійдуть звіди чи прибудуть вивільнені турми, шукайте мене там, — показав мечем уперед і, приостроживши огира, подав знак причаєній під лісом турмі.
— За мною, багатури! Слава непереможним аварам!
І налетіла сила на силу, і задзвеніла броня об броню. Так часто, і дужо, що прикрила собою всі інші звуки, крім хіба іржання коней, стала єдиним і разом з тим тисячоголосим брязкотом-передзвоном, чимось схожим на передзвін молотів у корченицях[21]. Анти помітно оступилися перед лавою, що налетіла на них, мовби водяний потік із гір. Зате обри он як збадьорилися, стали єднатися коли не в сотні, то примітні гурти і вже гуртом, прокладати собі путь до своїх чи ближче до Дністра.
— Слава багатурові Баширу, найхоробрішому серед хоробрих!
— Слава! Слава!
Зроджена появою привідці хвиля таки добряче потіснила дулібів, дала тверде опертя сподіватися: не все утрачено. Та до пори до часу. Бо замість тієї, погромленої чи знекровленої, наспіла інша княжа тисяча і загаласувала незгірше, ніж авари перед сим.
— Січіть асійських зайд! Упень, до ноги!
— Смерть татям, — відповіли їм, — убивцям слів!
— Ха-ха! Знайшлися праведні. А смерть сла нашого, Мезаміра, на чиєму сумлінні? А двадцять тисяч полонених хто потопив у Дунаї? Те забули вже, кобилячі с…ки!
— А-а-а! Умри ж, коли так!
— Умри ти!
І знову дзвеніла броня об броню, іржали язвлені чи боляче приострожені коні, скрикували, хилячись у сідлі, вражені, і голосно торжествували ті, хто взяв гору над супостатом своїм. І в одному, і в другому, і в третьому місці, поблизу і ген далі десь. Боролище он яке просторе, є де стинатися, є куди й відійти, коли непереливки, набрати лету-розгону, щоб знову вломитися у супротивні лави чи стати на поміч тим, хто потребує її.
— Привідцю! — розшукали Башира вірні й заслонили собою від антів. — Терхани, що стинаються по один і другий бік від чільного боролища, веліли переказати тобі: не можуть виділити з своїх лав ані сотні. Їм теж до краю сутужно.
Башир витирає піт із чола і тим самим ховає від воїв своє сум’яття.
— Що чути від хакан-бега?
— Анічого. Гінці не повернулися ще. Будемо сподіватись, що повернуться разом із надісланими ним турмами.
— Щось довго воловодяться вони там. Незбагненно і злочинно довго!
Торкається відчутно болісних ран на тілі і кривиться з тієї ж досади чи від болю. Якусь мить роздумує: перев’язати їх, змочивши соком цілющих трав, чи хай уже по січі, а тим часом з-за переліска, за яким, знав, стоять супроти дулібів три його турми, вихопилися вершники на непомірно високих конях і припадаючи до грив, погнали їх прямісінько на боролище.
— Наші чи дуліби?
Вірні доглядалися і відмовчувались.
— Таки дуліби, привідцю.
— Четверту турму до мене. Мерщій, негайно! І вірних також. Усіх до єдиного!
Розглядався і не знав, що вдіяти. Ставати супроти тих, що пруть від переліска, однією турмою і стримати їх чи кликати, доки не пізно, за собою всі турми та рятуватися втечею? Це ж не жарти. Коли турми, що прикривали боролище, погромлені, це вже не жарти. Вої його можуть не вистояти супроти сили, що є у дулібів на цім боролищі, і тієї, що йде від переліска. А не вистоять, стенуться — вважай, кінець.
Прокляття! Де ж Апсих? У нього ж цілих сорок тисяч!
Пригадав розмову з Дандалом і відчув: йому не по собі. Схоже, що зроджені тоді сумніви не безпідставні.
А дуліби помітно зближалися і, зближаючись, розгорталися лавою. Невже це ті, що проти них стояли три його турми? Невже усі вони погромлені? Не може бути. Три тисячі — не така абищиця, аби потяти так швидко. Це інші, мабуть, просочилися десь.
— Авари! — здибив перед турмою, що йшла на його клич, огира. — Турми хакан-бега на підході вже. Здолаймо цих — і візьмемо гору над усіма антами. Вперед, багатури!
Либонь, повірили йому. Не зважали на те, що їх видимо менше. Вломилися в дулібські лави і так, опукою, як і йшли, перетнули їх навпіл.
«Ага! — торжествував у помислах Башир. — То вас не така вже й тьма-тьмуща».
І вже, розвертаючись, подав знак: отак і діймо.
Убога то була зверхність, а проте й вона збадьорила воїв, піднесла їм ратний дух. Мов зранені дики, налітали на недруга свого, разили люто, блискавично і так само блискавично вихоплювалися з його смертоносних обіймів. І вдруге, і втретє отак. Лиш за четвертим разом дуліби, видно, дотямкували, що робить обрів такими слизькими та невразливими, і затиснули їх у зімкнутих лавах.
— Не зупиняймось! — повелів Башир, осилюючи гамір січі. — Робім круговерть!
І перший показав приклад: ішов