Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Це правда! — підтримав Світозара чуліший за всіх інших Волотовичів Добролик. — Приставай на це, княже. Приставай і вели рушати уже в путь. Зволікання може дорого обійтися нам потім.

Радим не примусив себе умовляти, і Волотовичі примітно вільніше стали почуватися в гридниці.

— А як же уличі, втікичі? Їх оповістив хтось про аварське вторгнення? — поцікавився Данко.

— До уличів я послав гінців, — Радим йому. — Уличі ж понесуть вісті про вторгнення далі — втікичам, росам, полянам.

— А які в тебе, брате, стосунки с кутригурами, ромейськими навікуляріями[16]? — влучив нагоду й поцікавився Світозар.

— З ромейськими навікуляріями, окрім тих, що єднають нас у торгах, ніяких, а з кутригурами добросусідські.

— До кутригурів, як і до ромейських навікуляріїв, теж, гадаю, слід послати нарочитих. Хто-хто, а навікулярії перші знають, чия куди правиться рать. Най і за соліди[17], все ж зроблять тобі добру послугу, коли виявиться раптом, що Апсих простує поза горами, на Дунай.

— То, може, Світозар яко стольник всієї землі на себе візьме цю повинність?

— Я мушу поспішати до Келагаста.

— Чом так?

— Сам добре знаєш: він учинив уже одне глупство — зле повівся з аварським сольством. Боюсь, коли б не вчинив і другого.

— Усе то, може; й так, — зітхнув князь, — одначе й до навікуляріїв, як і до кутригурів, не можна слати будь-кого.

Вони довго ще радилися, десь аж поночі вже пішли на спочинок. А наступного дня нагодився й другий гінець — уже від Данаї.

— Князь Келагаст пішов на аварів, — доповів Радимові. — Просив і князя Тивері не зволікати, іти до нього купно з раттю своєю. Ждатиме тиверців, сказав, на Дністрі, там, де впадають у нього Стрий та Стрипа. Тебе, стольнику, — обернувся до Світозара, — княгиня Даная також просила не гаятися і по можливості борше вирушити в табір князя Келагаста.

«Вона не певна за нього, як і я», — подумав стольник, а вголос мовив:

— Скажи нам, віснику княгині Данаї, що нового чув ти у Волині про обрів?

— Окрім того, що погрожують нам вторгненням через перевали, нічого.

— А в путі?

— І в путі нічого втішного не чув.

Світозар ствердно киває головою.

— Як бачиш, княже, — обертається до Радима, — я таки мушу бути в таборі Келагаста, і негайно. Що скажемо княгині про наміри тиверської раті?

— А те, що є. Днями вирушаємо в Прикарпаття. Зосереджуємося в острозі Дикуша, а вже звідти підемо на з’єднання з ратною силою дулібів.

— Княгиню цікавитиме, мабуть, коли саме тиверська рать буде в таборі князя Келагаста?

— Як тільки об’являться на перевалах обри, ми будемо там.

Не час було сперечатися з ним та й не місце. А хотілося. Схоже, що князь каже одне, чинитиме ж інше. А то погана прикмета.

III

Торованої путі, тієї, що дозволяє правитися через гори з поклажею в повозі, обри не відшукають у Карпатах. Є всього лиш проходи через перевали і серед них один-два — не більше, що дозволяють самому пройти і коня провести в поводі. Скрізь стоїть княжа сторожа, а біля тих, що дають можливість пройти з конем, і вежі споруджено, чатові пильнують вдень і вночі. Знають-бо: коли обри сунуться через гори, підуть саме тут. Тому й доглядаються до схилів та уповають, доглядаючись: хай скільки не буде їх, зайд асійських, тут вони все одно не пройдуть. Ано. Над кожною стезею звисає камінь-моноліт. Коли його пхнути потужною людською силою, впаде й перекриє собою те, що звалося проходом. А перекриє — і піший не поткнеться вже на цей бік гір.

Вдень пильнувати за зворотними схилами Карпат доволі легко — он як далеко видно з високої високості. Зате ночі тривожними стали. Аби авари не вломилися зненацька, сторожові змушені висилати звідунів[18] своїх далеко за перевали та повелівати їм: «Будьте пильні; коли що — не баріться дати вижу вогнем».

Чого побоювались, те й сталося: обри таки зробили спробу підкрастися до перевалу й заволодіти проходами через нього. І раз, і вдруге, і втретє. Спершу вдосвіта, далі й поночі, і невеликою, і доволі-таки відчутною силою.

Сторожові раділи: їм на диво легко пощастило упоратися з навалою. Бігме, коли й далі так піде, жоден тать[19] не пройде через їхні гори.

Та поспішили тішити себе. Обри, як виявилося, лише відволікали їх спробами заволодіти пригожими для ратного вторгнення проходами в горах, готували їх в іншому місці — далі на захід сонця, і, не зустрівши там опору, ринули в Дулібську землю безборонно.

— Нас зрадили! — згадав хтось слов’ян Загір’я і їхнє застереження. — Зумисне сказали: пильнуйте проходи, аби ми не допильнували там, де обри підуть насправді.

— Пощо пасіюєш? — гримав на нього хтось із старших. —Чи ті, що застерігали, казали тобі, куди підуть обри? Вони всього лиш попереджали: збираються йти. Про все інше самі мали б вивідувати і знати.

Жах і стогін ішов землею Дулібською. Перла така чисельна рать, що зібраному під руку тисяцьких ополченню нічого іншого не лишалося, як оступатися, уповаючи на те, що десь має бути вже князь, а з князем усі дуліби, а з дулібами інші племена, та об’єднана слов’янська сила, котра одна може заступити цьому грізному супостатові путь і таки не дозволити йому топтати віками не топтану чужинцями землю.

Найбільшого жаху наганяли ті авари, що йшли першими. Потішені вдалим переходом через круті Карпатські гори, а ще тим, що за плечима в них он яка сила, що тій силі ніхто не зважується та навряд чи зважиться стати на путі, вимахували нагаями й гнали коней із видолинка на пригірок, із пригірка у видолинок, а надто, коли бачили попереду весь і передчували наближення поживи. Усе шукали чогось в халупах і поза халупами, а не знайшовши, помщалися на псах, що не хотіли миритися з чужинцями й кидались на чужинців, на літніх старцях, котрі не побажали втікати з молодшими й лишилися на подвір’ї, аби бодай якось захистити своє подвір’я, нарешті на спорожнілих халупах. Крик, гам, стогін ішов такою супокійною і такою звиклою за багато віків до супокою землею. Та чи не найпромовистіш казали про кару, що постигла людність Прикарпаття, високі дими над