Українська література » Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Читаємо онлайн Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
зберете рать та виведете її на Прут, матимете й звіди, де обрини, куди тримають путь.

— Це правда! — підтримав Світозара чуліший за всіх інших Волотовичів Добролик. — Приставай на це, княже. Приставай і вели рушати уже в путь. Зволікання може дорого обійтися нам потім.

Радим не примусив себе умовляти, і Волотовичі примітно вільніше стали почуватися в гридниці.

— А як же уличі, втікичі? Їх оповістив хтось про аварське вторгнення? — поцікавився Данко.

— До уличів я послав гінців, — Радим йому. — Уличі ж понесуть вісті про вторгнення далі — втікичам, росам, полянам.

— А які в тебе, брате, стосунки с кутригурами, ромейськими навікуляріями[16]? — влучив нагоду й поцікавився Світозар.

— З ромейськими навікуляріями, окрім тих, що єднають нас у торгах, ніяких, а з кутригурами добросусідські.

— До кутригурів, як і до ромейських навікуляріїв, теж, гадаю, слід послати нарочитих. Хто-хто, а навікулярії перші знають, чия куди правиться рать. Най і за соліди[17], все ж зроблять тобі добру послугу, коли виявиться раптом, що Апсих простує поза горами, на Дунай.

— То, може, Світозар яко стольник всієї землі на себе візьме цю повинність?

— Я мушу поспішати до Келагаста.

— Чом так?

— Сам добре знаєш: він учинив уже одне глупство — зле повівся з аварським сольством. Боюсь, коли б не вчинив і другого.

— Усе то, може; й так, — зітхнув князь, — одначе й до навікуляріїв, як і до кутригурів, не можна слати будь-кого.

Вони довго ще радилися, десь аж поночі вже пішли на спочинок. А наступного дня нагодився й другий гінець — уже від Данаї.

— Князь Келагаст пішов на аварів, — доповів Радимові. — Просив і князя Тивері не зволікати, іти до нього купно з раттю своєю. Ждатиме тиверців, сказав, на Дністрі, там, де впадають у нього Стрий та Стрипа. Тебе, стольнику, — обернувся до Світозара, — княгиня Даная також просила не гаятися і по можливості борше вирушити в табір князя Келагаста.

«Вона не певна за нього, як і я», — подумав стольник, а вголос мовив:

— Скажи нам, віснику княгині Данаї, що нового чув ти у Волині про обрів?

— Окрім того, що погрожують нам вторгненням через перевали, нічого.

— А в путі?

— І в путі нічого втішного не чув.

Світозар ствердно киває головою.

— Як бачиш, княже, — обертається до Радима, — я таки мушу бути в таборі Келагаста, і негайно. Що скажемо княгині про наміри тиверської раті?

— А те, що є. Днями вирушаємо в Прикарпаття. Зосереджуємося в острозі Дикуша, а вже звідти підемо на з’єднання з ратною силою дулібів.

— Княгиню цікавитиме, мабуть, коли саме тиверська рать буде в таборі князя Келагаста?

— Як тільки об’являться на перевалах обри, ми будемо там.

Не час було сперечатися з ним та й не місце. А хотілося. Схоже, що князь каже одне, чинитиме ж інше. А то погана прикмета.

III

Торованої путі, тієї, що дозволяє правитися через гори з поклажею в повозі, обри не відшукають у Карпатах. Є всього лиш проходи через перевали і серед них один-два — не більше, що дозволяють самому пройти і коня провести в поводі. Скрізь стоїть княжа сторожа, а біля тих, що дають можливість пройти з конем, і вежі споруджено, чатові пильнують вдень і вночі. Знають-бо: коли обри сунуться через гори, підуть саме тут. Тому й доглядаються до схилів та уповають, доглядаючись: хай скільки не буде їх, зайд асійських, тут вони все одно не пройдуть. Ано. Над кожною стезею звисає камінь-моноліт. Коли його пхнути потужною людською силою, впаде й перекриє собою те, що звалося проходом. А перекриє — і піший не поткнеться вже на цей бік гір.

Вдень пильнувати за зворотними схилами Карпат доволі легко — он як далеко видно з високої високості. Зате ночі тривожними стали. Аби авари не вломилися зненацька, сторожові змушені висилати звідунів[18] своїх далеко за перевали та повелівати їм: «Будьте пильні; коли що — не баріться дати вижу вогнем».

Чого побоювались, те й сталося: обри таки зробили спробу підкрастися до перевалу й заволодіти проходами через нього. І раз, і вдруге, і втретє. Спершу вдосвіта, далі й поночі, і невеликою, і доволі-таки відчутною силою.

Сторожові раділи: їм на диво легко пощастило упоратися з навалою. Бігме, коли й далі так піде, жоден тать[19] не пройде через їхні гори.

Та поспішили тішити себе. Обри, як виявилося, лише відволікали їх спробами заволодіти пригожими для ратного вторгнення проходами в горах, готували їх в іншому місці — далі на захід сонця, і, не зустрівши там опору, ринули в Дулібську землю безборонно.

— Нас зрадили! — згадав хтось слов’ян Загір’я і їхнє застереження. — Зумисне сказали: пильнуйте проходи, аби ми не допильнували там, де обри підуть насправді.

— Пощо пасіюєш? — гримав на нього хтось із старших. —Чи ті, що застерігали, казали тобі, куди підуть обри? Вони всього лиш попереджали: збираються йти. Про все інше самі мали б вивідувати і знати.

Жах і стогін ішов землею Дулібською. Перла така чисельна рать, що зібраному під руку тисяцьких ополченню нічого іншого не лишалося, як оступатися, уповаючи на те, що десь має бути вже князь, а з князем усі дуліби, а з дулібами інші племена, та об’єднана слов’янська сила, котра одна може заступити цьому грізному супостатові путь і таки не дозволити йому топтати віками не топтану чужинцями землю.

Найбільшого жаху наганяли ті авари, що йшли першими. Потішені вдалим переходом через круті Карпатські гори, а ще тим, що за плечима в них он яка сила, що тій силі ніхто не зважується та навряд чи зважиться стати на путі, вимахували нагаями й гнали коней із видолинка на пригірок, із пригірка у видолинок, а надто, коли бачили попереду весь і передчували наближення поживи. Усе шукали чогось в халупах і поза халупами, а не знайшовши, помщалися на псах, що не хотіли миритися з чужинцями й кидались на чужинців, на літніх старцях, котрі не побажали втікати з молодшими й лишилися на подвір’ї, аби бодай якось захистити своє подвір’я, нарешті на спорожнілих халупах. Крик, гам, стогін ішов такою супокійною і такою звиклою за багато віків до супокою землею. Та чи не найпромовистіш казали про кару, що постигла людність Прикарпаття, високі дими над

Відгуки про книгу Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: