Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
— Лише моєю тьмою почнемо виправу чи всією аварською силою?
— Там побачимо.
— Хай буде так. А все ж хотів би знати перед тим, як іти на дулібів, скільки їх?
— Узнай, хто тобі не дає?
Башир вийшов із намету видимо невдоволений.
— Ти щось тямиш у цій його затії? — підозріло подивився на Дандала.
— Тямлю, чом ні. Хоче не допустити з’єднання антської сили, погромити антів поодинці. Я поділяю ці наміри.
— А що ти скажеш, коли тиверці погромлять тебе, а дуліби мене?
— Гадаєш, це можливо? Тих і других, буде більше ніж по десять тисяч?
— У них тільки княжих дружинників є по кілька тисяч. Скільки раті ополченської, того й сказати ніхто не зможе.
— А нас мало? З Апсихом залишиться ще сорок тисяч. Він на те й уповає, мабуть: коли анти ув’язнуть у січу, вдарить їм у спину і витне до ноги.
— Може, й так. І все ж чому він не сказав мені цього, коли питав, усією аварською силою вдаримо на дулібів чи тільки моєю тьмою?
IV
Авари встигли пересвідчитись за ці кілька днів: розкидана вздовж Дністра дулібська рать почала переміщатися, не інакше як зосереджується і має намір рушити на Баширові турми. Невже Апсихові пощастило ввести дулібського князя в оману? Бігме, справді повірив: у аварів ото тільки й турм, що стоять перед ним на Дністрі. Якщо так, хитрість, до якої вдався хакан-бег, — зумисне затримав у підгір’ї всю іншу аварську силу, подбав, аби між Башировою тьмою і підвладними йому сорока тисячами лягла спустошена земля, — може виявитися мудрою знахідкою і уторованою путтю до слави. Ось тільки чого коштуватиме вона його, Башировій, тьмі?
Не гаявся без належної потреби, сідав на огира і мчав у супроводі вірних у турми. На одних гримав за надмірну безпечність і недбальство, інших тільки попереджав: «Будьте обачні. Коли дуліби підуть через ріку, зробіть усе можливе, аби їх лягло там від стріл якомога більше», ще інших збадьорював: ось коли погуляють аварські мечі на антських головах.
— Давно пора, — погоджувалися з ним. — Надто багато дозволяють собі.
— А так! — приєднувалися до розмови й інші. — Можеш не сумніватися, терхане, брат твій буде відомщений. Смерть за смерть і кров за кров!
Така єдність помислів і намірів не могла не тішити Башира. Тож і об’являвся в турмах і зникав із турм несподівано швидко. А повернувся до свого намету, не став вагатися, покликав гінців і сказав:
— Скачіть до хакан-бега і скажіть йому: січа з дулібами станеться завтра вдосвіта. Хай буде готовий прийти нам на поміч і вчинити з недругом нашим те, що намислив.
Він не набагато помилився. Дуліби пішли через Дністер таки наступного дня, одначе не на світанку, задовго до світання. І той їхній виверт одразу ж позбавив аварські турми вигоди, яку мали перед цим і на яку покладали он які надії. Пішли-бо не кінні дулібські лави, пішло піше ополчення, а піші зуміли перейти через Дністер непомітно й опинитися перед аварським табором неждано й негадано.
Хто не змаліє духом, побачивши перед собою примару смерті? Змаліли й авари, коли продерли очі й пересвідчились: дуліби поруч, вони йдуть потоптом і кладуть під ноги всіх, хто не встиг оступитись чи взяти до рук меча. А коли над тобою заносять меч, коли на тебе звідусіль прищуть стрілами, хто буде дбати про те, щоб не пустити через Дністер кінні лави недруга? Дбали про інше — аби швидше сісти в сідло та вихопитися з тої пагуби.
Тоді вже, як вихопилися та стямились, стали давати такий-сякий лад хто в своїй сотні, хто в турмі. Та пізно було. Кінні дуліби теж встигли перейти через Дністер і позбавили аварів усіх, що мали досі, переваг.
Башир перший збагнув, що втратив, і поспішив у передні лави — нагадати тим, у кого не лише серце, а й розум пішов з переляку в п’яти, що втеча — ганьба, а слабодухість останніх негідників достойна.
— Авари чи не авари, ви?! — будив умиті росами й від того дзвінкі та зичні доли. — Кого злякалися? Перед ким змалів ваш ратний дух? Просніться, страхопуди, та згадайте, що під вами не віслюки — огирі, ті вільні духи степу, яким немає й не може бути стриму. Іменем вітця свого, славного серед славних Баяна повеліваю: вийміть із піхов мечі-самосіки, збудіть у собі достойний родів наших дух месників — і вперед. Разіть знахабнілих антів мечами, топчіть копитами, наганяйте навальністю і нестримністю лав своїх страху, та не зупиняйтеся! До того часу сійте в лавах їхніх смерть, доки огирі ваші не стануть перед Дністром, а анти не захлинуться в бистроплинних річкових хвилях.
Безвихідь говорила в ньому чи віра в непереможність своєї тьми, Башир і сам не тямив. Либонь, і те, і друге. Гнав попереду всіх огира і на щось сподівався, чув позад себе навальний тупіт кінських копит — і починав вірити: все стане не своє місце; варто родакам його відчути плече друга, а ще посвист вітру що б’є у вид, як той уславлений родовий дух покине п’яти й об’явиться там, де й належить йому бути, — у збуянім на ратний подвиг серці.
Не оглядався і не розглядавсь, без того знав: не тільки вірні, турми теж йдуть за ним, деякі багатури настигають уже, ба порівнялися з своїм привідцею, силкуються випередити. І по один, і по другий бік, ближче і далі.
«Не все утрачено, — радів тій навальності. — Ми ще поміряємося з тобою силою. Чуєш, княже татей, ще поміряємося!»
Земля починала дудніти вже під копитами, одначе привідця обрів знав: це не те дудніння, що його зроджує біг тисяч і тисяч коней. Від того гуде-стрясається, посилюючи гул землі, й небо. В такі менти в серцях воїв, що скачуть у лавах з одним-єдиним наміром — змести з
