Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

спаленими в злості оселями. Вони, яко вижі, позначали собою обшири вторгнення ліпше, ніж звідуни, оповіщали, куди простує аварська сила. А те оповіщення не тішило та й не могло тішити дулібів. Бачили-бо: аварські турми плавом пливуть по підгір’ю, і чи довго буде так — одні боги відають.

— Де ж князь? — питали один у одного. — Доки ж це ми оступатимемося та лишатимемо кревних своїх на поталу татям із чужкраю? Це ж не жарти, людове!

— А що вдієш? Чи наші сотні спроможні зупинити таку силу, як у обрів?

— Бодай на передніх, бодай із засідки, а маємо нападати й громити їх потроху. Най знають: супокою їм тут не буде. Земля наша непідвладна!

— Ай справді. Чому оступаємось та й оступаємось? Мусимо нагадати вже про себе, най і не надовго, таки стримати обрів.

Привідці не перечили завзятцям — думали. Коли ж настав вечір, покликали вивідників і звеліли їм: «Проникніть в обсаджену аварами весь і вивідайте, чи багато їх там, що роблять, які є пильні вночі».

Ждати довелося не так уже й довго. Зате звіди тих, що повернулися, нікого не потішили. Обри поцупили все, що можна було поцупити по оседках, та й подалися до табору, що його там десь обрала турма.

— Що вдіємо, братіє? — зійшлися на раду привідці. — Засядемо в надійному сховку та нападемо з нього на татей серед білого дня чи покладемося на поміч богів та вторгнемось у аварський табір поночі?

— Спершу вдармо, привідцю, на табір тих заброд та понаженім їм страху, а вже потім нападатимемо на них і серед дня.

— Ано, — пристали до тої ради й інші. — Доки обри занадто певні себе, варто напасти на них у таборі й потяти до ноги! Чули, коли вже нападати, то витинати треба до ноги!

Привідці ополченських сотень розуміли: не так просто проникнути у ворожий табір, хай і поночі. Та в своїй землі, в залісненім підгір’ї чому б і не попробувати? Чи обри так уже й всюди нишпорять? Чи вони заглядають у лісові пущі, в гірські ущелини? Торованими путями та путівцями здебільше ходять. Ось цим і варто скористатися. Причаяться дві-три сотні добірних воїв десь неподалік від аварського табору, діждуться, поки їхніх супостатів зморить сон, і впадуть на сонних опукою. А такий напад не буде марницею. Бігме, не буде!

Не все так сталося, як гадалось. А проте багато чого й сталося. І сторожу прибрали дулібські ратники тихо, і в табір проникли непомітно, ба й обринів приткнули до землі немало — кого мечем, кого сулицею. Аж поки котрийсь із них, несмертельно вражених чи ненароком розбуджених, не заволав не своїм голосом і не розбудив інших, а ті інші — ще інших.

Січі не було, принаймні справжньої. Налякані появою в таборі дулібів, а ще більше тим, що угледіли, збудившись, обри не стали ждати найгіршого й кинулися хто куди. Темінь багатьом із них допомогла, одначе й на землі залишилось немало. І все ж не цим вимірювався успіх ополченців, що ходили в нічну вилазку, як і не кіньми, яких залишили їм перелякані обрини. Страх, що його нагнали дулібські сотні передовій турмі аварів, став неабиякою пересторогою для всіх інших Апсихових турм. Далебі, так і поклали собі: перед ними об’явилася княжа дружина, бо спинили аж надто безпечний похід і стали збирати розпорошені по підгір’ю сотні.

Вони не набагато помилилися. Ополченські ратники здибалися через кілька днів на своїх потаємних путях із вивідниками князя Келагаста й довідалися від них, що дулібська рать вийшла уже на Дністер і стала заступом на його лівім березі.

Почалися приготування до січі. Обри намагалися проникнути у табір дулібів і вивідати, скільки їх, де стоять, дуліби — у табір обрів. А оскільки і ті, і другі виявилися занадто пильними, вивідини не тішили привідців.

— Ви можете бодай одне сказати мені, — допитувався Апсих у своїх терханів, — лише дуліби стоять перед нами чи й тиверці, росичі, уличі?

— До наших рук потрапляли поки що тільки дуліби.

— Ну, а ті, що потрапляли, що кажуть?

— Анічого.

— Як то — нічого?

— Вмирають лютою смертю, а не кажуть.

— Прокляття. З паннонських слов’ян є хтось серед нас?

— Чи привідця не відає: вони відмовилися іти на своїх кревних. Сказали, така була домовленість із покійним каганом: на будь-кого ходитимуть із аварами, тільки не на слов’ян.

— То ж із покійним каганом. А зі мною була така домовленість?

Посидів, погрозився на загірних слов’ян і вже потім сказав терханам:

— Мусимо проникнути якось у дулібський табір і вивідати, хто з ними. Одне, коли перед нами тільки дуліби, і зовсім інше, коли і росичі, і тиверці, і уличі.

— Росичі, уличі навряд чи встигли ісполчитися й прибути. Їм он яку треба здолати путь.

— А тиверці? Сим же ближче до Карпат, ніж дулібам.

Терханів менш за все тішило таке повеління. То тільки сказати легко: проникніть і вивідайте. Попробуй проникнути у дулібський табір, коли на тебе перший стрічний слов’янин тикне пальцем і скаже: «Братіє, це ж не наш!» Та не минуло й седмиці, як один із аварів пригнався на змиленім огирі й заспішив до Апсиха.

— Приємні вісті, хакан-бегу! Тиверці не з’єдналися ще з дулібами, вони за три-чотири денних переходи від нас.

Апсих підхопився рвійно й став на весь свій, достойний високого привідці, зріст.

— Це напевно?

— Певніше не може бути. Мої люди на власні очі бачили їх.

— Дандала до мене. І Башира також.

Їх немало є в його турмах, синів нині покійного вже Баяна, та ці два, а ще Форисин, Хафіз, Єлемунд виділяються найбільше. Такі, як Дандал, Башир — і літами, і мудрістю, такі, як Форисин, Хафіз — одвагою і доброю славою. Це і тішило Апсиха (пам’ять про Баяна свіжа ще в серцях аварських воїв, за його синами вони підуть у вогонь і в воду), і бентежило, признатися. Не раз думав, доки йшов на антів: чи на користь йому їхня слава?

— Кликав, хакан-бегу?

Зайшли буряно й стали перед ним, привідцею аварської сиди, на все згодні, до всього готові. А не сказали, бач, як кажуть інші: привідцю. Таки не визнають цього за ним.

— Ви не забули, що наказував вітець ваш, полишаючи нас?

— Таке не забувають, привідцю.

Ага, таки привідцю.

— Настав наш