Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Ано! Веди на них, хакан-бегу. Нині, зараз, негайно! Кров жадає мсти-відплати!

— Такої, щоб не тільки землі і сущім на ній антам, небу стало жарко. Смерть за смерть і кров за кров!!

Ширили роти й кричали на повний голос, знімали над собою бронь, грозилися нею і знов кричали, вимагаючи: веди, і негайно, дай потішити серце відплатою.

Мусив підносити меча і жадати тиші.

— Відплата буде, багатури. Це обіцяю вам я, Апсих. Та почнемо не з неї. Віддаймо передусім належне потятому в січі синові роду Баянового Баширу. Аби бодай щось зробити для нього і тим бодай якось потамувати біль утрати, гадаю, так вчинимо: натремо тіло терхана благовонними травами і переправимо в супроводі братів його та кількох сотень воїв на береги Дунаю. Хай оплачуть там нашого улюбленця жони, діти та поховають поруч із вітцем Баяном. А ми, вої родів аварських, заприсягнемо, прощаючись із Баширом: дорого заплатять нам анти за цю смерть. Замість води кров потече їхніми ріками!

— І передсмертні зойки долами! Веди, привідцю. Заприсягаємо: буде так і тільки так!

А в таборі дулібського князя йшли останні приготування до тризни. Потятих дулібів — і дружинників із старшої та молодшої дружини, і воїв-ополченців із поселян — склали вже на лодії-помости, нагромадили під ними сухого хмизу, свіжого паліччя. Лишалося поставити для тих, що підуть до Вираю, як і на розстелені неподалік столи-полотнища — для живих — миски із свіжою печенею, корчаги[22] з медом, почути слово-прощання, виголошене князем чи кимось із старійшин, та й розпалювати вже під лодіями вогонь.

Його добувають тертям сухого дерева, а тим часом отроки-виночерпії розливають по братницях[23] та поставцях хмільне, розставляють з’їжу, і князь перший бере до рук виповнену медом посудину.

— Братіє моя возлюблена, — звернувся до тих, кого огорнули вже дими, — до життя покликана, та рано смертю-мораною упокорена. Чи давно відлітував той день, коли ми, наділені щедрою вдачею та відчуттям молодечої буєсті в тілі, пили-веселилися з вами на бенкетах і воздавали хвалу богам за тоті веселощі, за даровану нам благодать? Які ви славні та дужі були такої днини і як далеко витали помисли ваші від злюки морани. А вона підстерігала, бач. Погасли ваші очі, застигли, не осміхаються уста. В далеку путь зібралися ви, братіє, до ясного і затишного Вираю, а нам лишаєте подвоєну повинність. Та сум по собі. О так, ми сумуємо по вас. Сумуємо і не відаємо, чим можемо віддячити вам за те, що були першими в січі, що не убоялися супостата, обрами іменованого. А ще за те славимо вас, що не пошкодували себе, прикриваючи нас з добра і мужності зітканими серцями. Слава вам, мученики боролищ!

— Слава і хвала! — одностайно підхопили княже слово дружинники.

А Келагаст узяв тим часом виповнену медом братницю і вихлюпнув те, що було в ній, у вогонь.

— Аби були веселі й там, у затишнім Вираї, — побажав.

Мужі, отроки зробили те саме, наслідуючи князя. А вже опісля стали пити меди та споживати страву, щедро виставлену перед ними з нагоди тризни.

Вогнища палали не лише там, де спалювали потятих, а й далеко поза боролищем, де таборилися численні сотні й тисячі людського ополчення. На місці спалення лиш князь та його старша, почасти молода дружина. Всі інші поодаль, по правий чи по лівий бік Дністра. А щоб єдність між тими, що йдуть до Вираю, і тими, на кого покладається повинність боронити землю від супостата, не уривалася і присутність на тризні всіх воїв була відчутно зримою, палили в усіх таборах багаття, лили туди хмільні напої, самі споживали їх і бесіду вели, як на всяких поминках, — про тих, з ким прощалися назавжди.

— Ми ж із Стемидом всюди були поруч, — хвалиться котрийсь із ополченців, — а як налетіли оті запацьорені та завертілося таке, що світу не стало видно, не вгледів, де він подівся і коли саме. Знай підставляв під удари супостатів своїх то щита, то меча чи сам разив, коли випадала слушна нагода. Випала вона і на той мент, як побачив Стемида в біді. Дивлюсь, двоє на одного насідають. «Тримайся! — кричу йому. — Я йду на поміч!» І таки прийшов та взяв на себе найзавзятішого. А поки стинався з ним, Стемида не стало. Воно й не дивно: ми — піші, вони — кінні. Зі мною теж могло б те саме бути, коли б не наспіли наші.

— Після цеї січі ми теж матимемо коней. Чули, княжі дружинники перегнали за Дністер такі табуни, що їх і перелічити годі.

— Гадаєш, князь посадить на тих коней нас, поселян?

— А кого ж тоді саджати на них, як не нас? Сам чув від мужів: князь хвалився, що вчинить саме так.

— Ото справді було б діло. Вип’ємо й за це.

— Ано. Щоб наша сила множилася, щоб ми менше мали потятих на боролищах.

Їм ніхто не перечив та й чого мали б перечити? Чи так часто переймають у супостата славу? Чи за таке не годиться випити, як і за тих, що полягли, здобуваючи собі честь, а князю славу? Тризна є тризна. Де ще так надійно проженеш від себе сум, де скинеш із плечей тягар обид і повинностей, як не тут, на велелюдній тризні, у щирій, як сама правда, бесіді з ратниками? Туманиться зір? Колобродить мисль? Дарма. Зате он як втішно і затишно на серці й геть нічого не хочеться серцю, окрім веселої бесіди, а ще всеочищаючої, як той вогонь, пісні, а ще танцю, в якому й зовсім уже б’єш лихом об землю й возносиш себе на достойну достойника височінь. Гей, хто там мастак заспівувати? Нагостри, брате наш, на високий лад серце та заспівай тієї, що б’є з нас молодістю, що є силою духу нашого і окрасою жадань наших. Ано, саме ту!

Серед такого велелюддя заспівувач завжди знайдеться, а ті, що підтримають його, і поготів. Тож і злітає до неба та стелиться долом не так, може, злагоджена, зате сердечна пісня, а десь-інде вої ведуть уже й танок і б’ють лихом об землю, являють себе і кличуть інших являти такими, як є від вітця-матері, ба від самого