Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Князь знав, він недалеко вже, рятівний заступ із повозів, та й бачив: там іде ще січа, хай і якась, все ж січа. Однак що ближче зближався з тим місцем, де був заступ, то відчутніше меркла злеліяна тривогою сподіванка. Обри встигли розметати повози мало не на всій галяві між лісом та яром і ломилися тепер у табір турмою чи й двома.

«Це все, — майнула думка і змусила князя Келагаста натягти поводи. — Вої ополчення лишаються самі на себе, більше я нічим не зможу допомогти їм. Хіба…»

— Поза яром, в обхід марш! — велить сотням і перший жене свого Білокопитка в зворотну путь.

Коні відпочили за ніч, обганяли вітер. І думка княжа також перепочила, добре тямкує собі: там, по другий бік яру, найбільше дулібських воїв; коли пощастить кинути їм клич та закрити вузьку горловину між Дністром і яром, ополчення, хай і не все, буде врятоване. У горловині обрів надовго затримає, а тим часом переправить усіх зайвих воїв через Дністер, стане при березі новим заступом, і най тоді спробують взяти його там. Або перегрупує свою силу, звузить обводи і, окопавшись, стане недоступним для аварів, сидітиме та ждатиме помочі або вибере, відсиджуючись, найслабше місце в лавах супостата, скористається ліпшою, ніж ця, нагодою і випорсне з аварського зашморгу.

Кінь у нього неспокійний, либонь, із самих живчиків зітканий. Варто попустити повід та торкнути острогами, як він являє вже чорнобожу прудкість і наддає ходи. А покажеш пугу, так дужо і рвійно стелиться долом, ніби сам із себе норовить вискочити. Його ліпотно[25] вигнута, увінчана буйною гривою шия витягується в такім разі в струну, і тільки маяння тієї ж гриви та посвист вітру повз вуха засвідчують вершникові — кінь його дав собі волю, він у полоні своїх найсокровенніших бажань. В такім шаленім леті і князь Келагаст почуває в собі шалену силу. Летять пріч всякі біди та перестороги, і високо заноситься мисль. Брешуть авари! Надаремне силкуються посіяти страх і тим зламати дулібську силу. Не все утрачено. Можуть завдати лиш шкоди, щоб погромити і доконати — зась. Ще не народився той, котрий здолав би слов’ян на силі, у мислі чи спритності. Такого під сонцем не було ще і скоро не буде!

На щастя, здибався йому чималий загін ратників. Їм і повелів заперти собою прохід між Дністром і недоступним для кінних яром, не пустити поза яр обрів.

— А вам ось яке буде повеління, — сказав кільком своїм, одібраним серед дружинників, мужам. — Лишайтесь на цім боці яру, збирайте всіх, хто є тут, і правте за Дністер. Будьте тим решткам раті дулібської привідцями і все зробіть, аби обри не перейшли на супротивний берег Дністра.

«Ми ще потягаємося з тобою, зайдо асійський, — погрозився Апсихові і знову дав волю своєму прудконогому Білокопиткові. — Дай тільки вистояти між Дністром і яром та стати новим заступом по той бік Дністра. Нас он скільки. Вийшли уже супроти тебе тиверці, вийдуть незабаром древляни, уличі, русичі. Побачимо, як звиватимешся, коли прийдуть та візьмуть тебе в такі ж, як ти оце взяв мене, лещата».

Недовго тішив себе князь сподіванками та міряв у стрімкому леті далину. Зустрів по якімсь часі воїв, що перли з тої далини, і схолонув серцем: то також були втікачі.

— Що сталося?

— Біда, княже. Обри й по цей бік яру зламали наш заступ, січуть і топчуть воїв усією своєю кінною силою.

— І ви покинули тих, кого січуть та топчуть?

— Таким було веління тисяцького: всім, кого не прихопили обри, відходити за Дністер і ставати там новим заступом.

— Відходьте, коли є таке веління, я прикрию.

Князь не переінакшив свого наміру, правився, як і досі, ближче до того місця, де боронилися його ополченці. Лиш строгіший та похмуріший став. Коли ж над’їхав та угледів, що діється там, мимоволі притримав коня і збавив його лет: заступу не було вже; вої його нагадували острівці в морі, що іменувалося кінною силою супостата.

«Я нічим уже не допоможу їм», — стає на думці, а все ж чогось дошукується й кидає гострі позирки то в один, то в другий бік.

— Поглянь туди, княже, — показав хтось із дружинників.

Під лісом, ближче до яру, стояла примітна дулібська сила, і там точилася справжня січа. Підперши себе густо порослими деревами, ратники виставили супроти обрів випукло вигнутий заступ із повозів і не дозволяли зайдам наблизитись до нього. Засипали вершників і їхніх коней стрілами, зустрічали тих, які підступали аж надто близько, мечами та сулицями.

— Опукою на супостата! — князь голосно подав клич і перший приострожив коня.

Кожен із мужів його розумів: коли кинуто такий клич, має із шкіри випорснути, а по можливості борше стати на своє місце — так, щоб із безладно розкиданих вершників стала збита у видовжену опуку сила, така ощетинена вістрям сулиць та мечів і така злютована, що до неї й підступитися годі, а вломитись та порушити лад і поготів. Перед такою опукою не всяка кінна (а піша тим паче) лава вистоїть. Вона налітає, мов блискавиця, й робить із неї, щойно вилаштуваної, розсічене навпіл тіло.

Тих обрів, на яких вів своїх мужів Келагаст, було надто багато, аби вони зважили на якусь мізерію кінних, що об’явилися неподалік. А все ж коли дуліби, зближаючись з аварськими турмами, ані на мить не завагалися, що буде опісля, перли, мов самогубці, в прірву, насторожилися, а далі й зовсім загаласували, почали кликати всіх, хто був ближче, до броні. Та, мабуть, пізно покликали. Дуліби бурею вломилися в їхні лави (чомусь не між обрами та вужакою, де їх найбільше ждали, значно далі) і, розітнувши їх на дві не так, може, налякані, як спантеличені половини, розвернули в змиг ока коней і погнали тепер уже прямісінько на тих обрів, що стояли ближче до оперезаного повозами дулібського табору.

За цим разом їм не пощастило пробитися крізь аварські лави. Терхани, видно, встигли розглянутись, яка мізерна купка нахаб замахнулася на їхні турми. Почулися надсадні заклики: оточити, знешкодити антів. Обри, певно, пригадали, що вони не хто-небудь, таки обри, що не звикли оступатися перед кимось. Насідали на Келагастових дружинників дужо і зусібіч. Одного не могли втямити: чому зусилля їхні йдуть намарне. Дуліби успішно відбивають їхні шалені наскоки і менш за все падають під