Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Світозар розводить руками.

— Про те лиш боги відають.

— Тож-бо, — сумно зітхає князь. — Мусимо, брате, слати нарочитих і до Келагаста, і до уличів, і до Велемира. Доки не довідаємося, де дуліби, чи йде поміч зі сходу, виправи не починатимемо.

Світозар ствердно киває головою.

— Тепер — так, а седмицю-півтори я інше сказав би тобі, Радиме.

— Чого б то?

— Не слід було тобі зупинятися і відсиджуватись перед Дандалом. Мав би робити те, що й Келагаст, — іти й громити його.

— Це, по-твоєму, так просто?

— Келагаст не думав, як буде, пішов і погромив.

Тиверський князь довго і пильно доглядався до свого умудреного вченням брата.

— Я не такий легковажний, як твій Келагаст.

— Погром, по-твоєму, легковажність?

— Погром — ні, а поспішність — так.

Відчував, князь говорить із ним загадками, у нього є щось на мислі таке, чого не хоче казати братові.

— Таку поспішність можна тільки вітати. Апсих втратив десять тисяч кінних воїв. Вони не повернуться уже до нього. Уявляєш, що було б, коли б і ти погромив Дандала?

— А що було б, коли б Дандал погромив мене?

— Ну, знаєш…

— Не будемо сперечатись. — Радим осміхнувся мислям своїм і, проходячи мимо, легенько обняв брата. — Посилаймо мерщій нарочитих. Удостовіримося, що та як там, то й знатимемо, хто в нас стояв на вірній путі: я, що відсиджувався, чи Келагаст, що поспішав.

Та Світозар не міг уже вгомонитися.

— Ти щось приховуєш від мене, Радиме.

— Нічого особливого.

— Ба ні, приховуєш, я ж бачу.

Князь відпирався, і все ж не вистояв перед підозрілою цікавістю брата.

— Не хотів додавати тобі, Світозаре, передчасно смутку, та коли наполягаєш, скажу. Ти не допускаєш собі мислі, що причина непояви дулібів у визначенім місці і в визначений час — пастка, в яку обри заманили Келагаста і його рать?

І знову Світозарові нічого іншого не лишалося, як дивуватися тій його догадці.

— Я попереджав воєвод. Вони мали послати в усі кінці Прикарпаття звідунів.

— А коли ті звідуни потрапили Апсихові до рук або були введені ним у оману?

— Як же розуміти тоді Апсиха? Гадаєш, він зумисне пожертвував десятьма тисячами своїх воїв, аби ввести Келагаста в оману?

— А чом би й не пожертвувати?

— Та хоча б тому, що це недозволений безум і недозволена жорстокість. Жертвував-бо не кимось, єдинокровними своїми.

— Е-е, стольнику, — осміхнувся Радим. — Тебе, бачу, багато чому вчили ромеї, не вчили лиш одному: що світ стоїть однією ногою на доброті, а другою — на жорстокості. Через те ним так і вихитує. Хто-хто, а мужі ратні не думають, що жорстоко, а що ні. Для них головне — узяти гору над супостатом, якою ціною — байдуже. Що для Апсиха десять тисяч? Завтра-післязавтра він набере їх серед аварів-молодців. Зате дулібів, коли це сталося, назовсім вибив із наших лав.

Князь говорив щось і далі, здається, згадував уличів, котрим давно пора вже бути, а їх нема та й нема. Та Світозар не дослухався уже до його бесіди. Що більше думав про щойно повідане братом, то надійніше впевнювався: це дуже схоже на правду. Хіба Баян завагався, як бути з двадцятьма тисячами полонених, коли довідався, що за них не дають навіть половини визначеної невільницьким ринком ціни? Велів вивести в поле й потяти до ноги. А імператор… Він же не варвар, хрещений і просвіщенний, а ба, як повівся. Пошкодував дати мізерію — п’ять солід за голову — і тим прирік на загибель не сотню і не дві — двадцять тисяч вчорашніх своїх легіонерів… О боги! Що ж тоді буде, коли дуліби справді потрапили в пастку і стали жертвою Келагастової сваволі? Це ж мало не третина всієї нашої раті. Бігме, коли зважити на те, що і уличі, і поляни, росичі, не кажучи вже про древлян, виставлять не все, що мають, таки третина.

— Може, до уличів, до князя Велемира слід податися? Якщо догадка твоя виявиться правдою, їм треба поспішити, інакше погано складеться у нас із обрами. Уявляєш, що буде, коли наваляться на тебе всією своєю силою?

— Якось буде. У мене вельми ліпотне місце для боролища. Стоятимемо, доки можна, а стане непереливки — відійдемо до градів своїх, під захист стін.

— У обрів суспіль кінні турми, Радиме. І обійти можуть тебе тут, і наздогнати, коли підеш. Потрібна поміч, тільки поміч!

— Згоден, поміч потрібна, одначе не ти підеш за нею. Посилай нарочитих. Ти мені тут знадобишся.

Дандалові турми лише на початку, як натрапили на передові тиверські загони, являли буєсть свою та норовили стинатися малими силами. Пізніше вгомонилися й поводились порівняно мирно. Ото тільки й нагадували про себе, коли хотіли похизуватися перед тиверцями на перепочілих після тривалого переходу конях. Не інакше як спонукали на поєдинки. А оскільки серед тиверців теж немало молодих та завзятих, десь хтось не витримував, супроводжував зухвальців стрілами, а то й користувався тим, що ліс дозволяв підійти до них непоміченим, і об’являвся перед самим носом у обрів-задерик із своїм загоном. Тоді доходило й до січі. Іноді вона була миттєва, мов спалах блискавиці: налетіли, викресали іскри, ударивши бронею об броню, і розскочилися; іноді на поміч тим, що зійшлися, обри посилали свою поміч, тиверці — свою. В таких випадках — стиналися довше і завзятіше, нерідко втягували в січи щораз чисельнішу і чисельнішу силу. Таких зупиняли лише помітні втрати або настання ночі.

Бували й інші сутички. Обри засилали своїх таємних послухів[28] між тиверські чи й поза тиверські лави, старалися вивідати, скільки їх, які вони, тиверці проникали між аварські та поза аварські. Тоді доходило й до викрадання воїв чи їхніх привідців. А ті викрадання теж завершувалися спробою повернути одноплемінців мечем і сулицею.

Готувалася така мала виправа й по бесіді між Волотовичами, та незадовго до того з-за Дністра пробився до тиверського табору гінець від дулібів, і привідці змушені були одмінити ті приготування.

— Князя потято, — сказав приречено. — Його рать, дружину також. Воєводі Виштаку боги посприяли зібрати рештки піших та кінних, зробити всіх воїв кінними й вихопитися з аварських лещат. Сказав, правитиметься на Волин, стане під руку княжича Мезаміра й рихтуватиме нову рать. Вас же, тиверців, вважає за потрібне застерегти: від дулібів помочі не