Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Не відсиджувалися, склавши руки, й ті дуліби, що за возами. Спершу засипали обрів стрілами, зрештою вийшли з-за возів і пішли на поміч своєму князеві пішо, з щитами та мечами.
Це доволі швидко позначилося на січі, в усякім разі, дозволило кінним дулібам зблизитися, а затим і зійтися з пішими.
— Хто у вас привідця? — силився перекричати гомін боролища князь.
— Тисяцький Перезва.
— Скажи йому, і негайно, най бере усіх своїх ратників та відходить із ними яром до Дністра, а там, за Дністром, стає супроти обрів заступом.
— А як же ви?
— Ми тут із-за вас. Підете — проб’ємося.
І закипіла ще завзятіша, ніж досі, січа. Тепер уже не авари являли повсюдно свою силу та насідали на дулібів, дуліби завертілися між них всією своєю злютованою опукою, тіснили в один, тіснили в другий бік, схоже, ніби шукали, де слабший опір, а тим часом все ближче та ближче пробивалися до Дністра. Те завважили терхани і не забарилися розкинути думкою та пошукати для своїх турм бодай якоїсь спонуки.
— Авари! — голосно крикнув котрийсь із них. — Сини вольної волі! Не випускаймо цих антів із зашморгу. Серед них дулібський князь!
— А-а-а! А-а-а! — голосно відгукнулися ті, що були найближче.
— Хто візьме його й поставить перед привідцею живим чи мертвим, тому найвища винагорода — меч привідці!
— Ого-го-го-го!!!
То була неабияка спонука. Володарю терханового меча першому серед усіх воїв надається право посісти місце терхана, коли той зістаріється чи загине в січі. Тим же правом користується і воїн, що удостоїться меча хакан-бега. Тож і дав кожен волю своєму заповітному жаданню, мов засліплений, поліз під дулібські мечі та сулиці.
— Княже! — порадив котрийсь із охорони. — Зніми ялівець. Поглянь, як пруть на тебе!
— Дарма! — відмахнувся Келагаст. — Не об тім думаймо, братіє. Настав час прокласти собі путь до Дністра.
— Там щільна запруда.
— Не щільніша, ніж десь-інде. Велю усім, — обернувся до сотень, — опукою на Дністер!
Приострожив і без того нажаханого Білокопитка, здибив не в міру високо й кинув між зворохоблених обіцянкою терхана аварів. Те саме зробили й інші дружинники, принаймні ті, що були неподалік. Авари явно не сподівалися такої зухвалості і схитнулися. Одні не встигли ще й збагнути, що сталося, як упали, стяті мечами, інші вжахнулися того видовиська, що зродилося в незбагненно-блискавичну мить, і позадкували, ще інші зважились-таки не випустити дулібського князя із зашморгу і стали жертвою власної одваги. Когось із них вибили з сідла сулицями, когось посікли мечами й доволі швидко опинилися на тому прузі, за яким виднівся уже простір. вабив сподіваний порятунок. Та обри теж були й лишалися обрами. Хай не одразу, все ж возбуяли духом і на слов’янську буєсть відповіли своєю, аварською буєстю, на відчайдушну навальність ще відчайдушнішою навальністю. Зблиснула на сонці опущена на мить-другу криця, зметнулися над головами воїв і їхніх коней сулиці й хмарою полетіли в той бік, де були Келагастові дружинники. Хтось із них встиг ухилитися від сулиць, хтось підставив щита і зумів відвести несхибно спрямоване в серце вістря, а хтось і схопився за груди чи впав, повержений на смерть. Передні лави дулібів стали помітно рідшати, а те й зовсім уже збадьорило обрів.
— Сулицями їх, багатури! Одні стинайтеся на мечах, інші разіть сулицями, вони цього не люблять!
То була правда. Мечі аварські, навіть коли їх тьма, не страшили могутніх тілом і возбуялих духом дружинників. В руках у них довші і важчі, а опріч того, двосічні мечі. Сулиці ж летіли занадто густо і часто, аби упоратися з усіма.
«Прийди, Перуне!» — встиг покликати князь, та не встиг висловити своє прохання богові ратного промислу. Одна з аварських сулиць виявилася проворнішою за його помисли й настигла за мить раніш. Вразила в плече, і так боляче, що в очах потемніло. Проте знайшов у собі силу вихопити її й кинути пріч. Зате забракло її, сили, заволодіти поводом і правити Білокопитком. Правиця могла і тримати меча, і разити мечем, ліва ж висіла, мовби пліть.
«Це гірше», — пошкодував і приострожив коня: хай несе, куди знає, аби ближче до простору-волі.
Дружинники, певно, завважили: з князем не все гаразд, і вихопилися наперед, прикрили собою з боків.
— Навалом, братіє! — обернувся Келагаст до тих, що були позаду. — Навалом уперед!
Клич його, а може, й не клич, всього лиш свідомість, князя вражено, йому загрожує найстрашніше — смерть, пробудили в кожному з охоронців ту крайню буєсть, яка іменується відчайдушністю і здатна творити неможливе. Не зважили на втрати серед своїх, не помічали завзяття, з яким авари стояли в поєдинку з ними чи й тиснули на них. Знай здиблювали коней та напирали на супостатів своїх, знімали мечі й разили так люто, з такою ладністю на все, аж до самопожертви, що обри змушені були забути про обіцяну терханами спокусу — стати володарем меча привідці й уступити своє місце тим з аварів, котрі були досі позаду і не хотіли вірити, що ту дулібську мізерію не можна потяти чи полонити.
Боролище примітно устилалося трупом, та на те не зважали. А може, й не помічали, потерпаючи за власне життя і стинаючись із самою смертю. Знай напирали та й напирали одні на одних та вірили, напираючи: ось-ось доможуться свого.
«Антів меншає та й меншає», — упевнювались авари й черпали в тій своїй певності силу, аби доконати їх до решти.
«До Дністра недалеко вже», — потішали себе сподіванкою Келагастові охоронці й теж не шкодували сили, як і самого життя, аби пробитися до річки. Їх справді небагато залишилось, коли є з двох сотень половина, то добре, зате он які. Ті з обринів, що кидаються на їхні мечі, далебі, й не відають, що перед ними