Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Це як розуміти?

— Либонь, довідалися, що прибув ти з підвладними тобі турмами, і втекли.

— Та їх давно немає вже тут! — Апсих возбуяв раптом таким гнівом і прибрав такого спотвореного в гніві вигляду, що Дандал втратив на якусь мить присутність духу і не знав, що сказати, як виправдати себе.

А хакан-бег лютував і, лютуючи, вергав на Дандала усі свої назбирані за кілька літ обиди, кривди, невдоволення. Не називав їх поіменно, зате не приховував, що має їх доста. Він давно знав, з нього, Дандала, ніякий не привідця, та мусив терпіти, оскільки він — син великого і всемогутнього Баяна. Тепер, мовляв, немає його, і він, Апсих, не потерпить, аби тьмою, чули, не сотнею і не турмою — тьмою правили ось такі бевзі. Подумати тільки, ціла рать знялася й пішла не знати коли й невідомо куди, а терхан Дандал і усом не повів, аби догледітись та зняти тривогу, вжити належних заходів. Де таке видано? Чи той, що допустився такої безпечності, може іменуватися привідцею?

То було занадто вже. Так занадто, що Дандал забув, перед ким стоїть, і теж вибухнув не меншим, ніж у Апсиха, гнівом:

— Ще раз кажу: вони втекли цієї ночі, довідавшись, яка у нас після твоєї появи сила.

— Хто може потвердити те? Хто, питаю?

— Та я й потверджу, коли на те пішло. Чи ба, велике діло — утекли. Не на нас же пішли зненацька — утекли.

— Ото і йди тепер поперед усіх, ото й розшукуй, куди пішли, де стануть тиверці, самі стоятимуть супроти нас чи з усіма іншими антами.

— А це вже зась! — спалахнув, мов сухий хмиз від блискавиці, ханич. — Де інші анти, йдуть тільки чи прийшли вже, вивідуй ти. Не забувай, тобі багато дано, та ненадовго.

Дандал не став ждати, що скаже хакан-бег, вскочив у сідло й погнав огира до своєї тьми.

Як діяти тепер, і без Апсиха знає, коли вирушати на пошуки тиверців, і питатись не буде. Що швидше піде з очей хакан-бега, то ліпше. І чим далі перебуватиме від нього, то теж на ліпше. Принаймні до пори до часу.

З братами Дандал зустрівся тоді вже, як отаборився вдруге. Обернулося так, що на його звіди, надіслані Апсихові про новий тиверський заступ між горами та Дністром, першими відгукнулися саме вони й прибули на братів клич раніш за Апсиха.

— У нас до тебе таємна бесіда, — не став зволікати Хафіз.

— У кого це — у вас?

— Ну, у тих, хто стоїть перед тобою.

Дандал був удвічі старший за Хафіза. Про інших двох і говорити не доводиться. Тож сприйняв речницю брата неприховано зверхньо.

— За цим разом, — визнав за потрібне виректи повчання, — хай буде так, як є. А надалі запам’ятайте, мої младомладі братове: великі таємниці не виголошують при всіх.

— Тут усі свої.

— Хіба Хафіз не відає, свої теж коней крадуть. Ну та дарма. Кажіть уже, з якою бесідою прийшли до мене.

— Чи відає Дандал, що брата Башира немає вже серед нас?

— Як не відати? Мав зустріч із хакан-бегом, терханами, казали й про смерть Башира.

— А про те, що вся його тьма потята у січі з дулібами, теж казали?

— Атож.

— То знай і те, чого терхани, гадаємо, не повідали тобі: хакан-бег навмисне зробив так, щоб загинув Башир і його тьма.

Дандал мимоволі розглянувся: чи поблизу немає когось стороннього?

— Як це — навмисне? Хто вам сказав таке?

— Форисин. Вони з Єлемундом двічі ходили до Апсиха й прохали його: «Дозволь піти й стати братові в поміч». Апсих же щораз вибухав гнівом і проганяв їх, казав: «Зітну тому голову, хто посміє полишити наш сховок і виказати себе Келагастові».

— Чим же він пояснював ту свою непоступливість?

— Тим, що хотів увести дулібів і їхнього князя в оману: «Хай подумають, — казав, — ото і всі авари, що з Баширом та Дандалом, і відчують себе безпечними, а вже, безпечних, ми візьмемо їх у лещата і погромимо дощенту».

Дандал відмовчувався, і доволі довго.

— Я не менше пригнічений тим, що сталося з Баширом, та що можу сказати Апсихові, коли жертва, на яку пішов він, виправдала себе.

— Виправдала?

— Як бачите, дуліби були приспані хитрістю нашого хакан-бега і є тепер погромлені.

— Одначе якою ціною. Чи їх без всяких хитрощів і без такої жертви, на яку пішов хакан-бег, не можна було погромити такою силою, як наша? Невже найстарший і найдосвідченіший серед нас брат не розуміє: хакан-бег хитрує, так, одначе тією своєю хитрістю хоче вполювати одразу два зайці?

«Стривай, стривай! — уловлює натяк Дандал. — Башир теж натякав про це: «Будь обережний». Невже догадувався: Апсих хоче і дулібів та тиверців погромити, і найбільш впливових ханичів позбутися? О Небо! Це так схоже на правду! Тому й послав на дулібів Башира, на тиверців — мене, що передбачав: обох нас потнуть у січі, а воїв наших погромлять. І не підтримав, коли в Башира дійшло до справжньої січі, а потім і до біди, теж через те. А тепер лютує, бач. Якже, загинув лише Башир, Дандал при силі і здоров’ї».

— Що ж радив Форисин? Як маємо повестися, коли це виявиться правдою?

— Сказав, старший брат сам має знати, що чинять у таких випадках. Одну велів повідати тобі певність: Апсих намислив прибрати з путі всіх, що є у турмах, ханичів, і не зупиниться, доки не здійснить цих своїх намірів. Він воліє бути каганом на аварах і боїться, що на заваді станемо ми, сини Баянові.

— Хто, крім вас і Форисина, знає про це?

— Гадаємо, ніхто. Ми теж не подумали б, що це навмисне робиться, коли б не Форисин.

— І що ж хакан-бег? Догадується чи не догадується, що Форисин знає про його чорні наміри — позбутися всіх ханичів?

Брати переглянулись.

— Про те не відаємо. Щоправда, чомусь саме Форисина послав він на Волин.

— На Волин мав іти привідця, здатний замінити в поході і кагана, і хакан-бега. А таким міг бути лише хтось із ханського роду.

— Може, й так, одначе Форисин надто крутий був у бесідах з Апсихом, гляди, хакан-бег догадався,