Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

зараз уже рихтувати сольство. Ано. Наміри в тиверців правдиві і чисті, а боги не можуть противитися таким. Коли навіть станеться найгірше — авари возбуяють з його появою гнівом і помстяться за своє сольство саме на ньому, Світозарові, жертва та не буде марною. Тиверські вої теж возбуяють гнівом і подвоять у січі з ними свою ратну силу, а подвоєна сила кожного воя — то подвоєна рать, а подвоєну рать хай спробують подолати обри.

Поява тиверських нарочитих з білим полотнищем на сулиці була, певно, великою несподіванкою для обрів, і не лише для тих, які перші побачили ту несподівану кавалькаду, а й для привідців: тримали та й тримали в себе посланців тиверського князя, гадаючи, видно, як бути з ними. Десь аж надвечір надумались-таки й одпустили з миром, а одпускаючи сказали: «Гнів наш на антів надто великий, щоб можна було погасити його словом. Те спроможна зробити лиш їхня кров. Та хай буде й так: розмову меча з мечем започаткують перетрактації. Присилайте слів».

Обіцянка не з ліпших. Схоже, що обри справді затялися і не вдовольняться тією кров’ю, що мали у січі з дулібами. Одначе й оступатися вже пізно. Перетрактації, вважай, започаткувалися, лишається одне: шукати чогось такого, що пригасило б гнів супостата, упокорило його злі наміри. А що може бути ліпшого в таких оказіях за довіру? Тож і обрав її яко надійну бронь: сам їхав без меча та сулиці і супровід узяв лише з двох мужів та тлумача. Дивіться, мовляв, і знайте, з відкритим серцем іду до вас.

Без тлумача міг би й обійтися. Обертався ж свого часу між аварів, і здатний порозумітися з ними, та не хотів, аби його обізнаність із їхньою мовою нагадала котромусь, що це і є той ескулап, котрий учинив ворохобню між бранців. Добре, коли возбуяють повагою до такого, яко до багатура, а коли ні?

Одначе все йшло як слід. Авари не являли великої прихильності до антського сла, одначе не являли й гніву.

— Привідцям аварської раті, гадаю, сказали вже, хто я і чому об’явився у їхньому таборі.

— Так, нарочиті повідали.

— Хотів би знати також, з ким веду сольські перетрактації.

— Я — стольник і перший радник у каганаті, це — син Баянів і привідця тьми Дандал, це, — показав на інших трьох, — радники й терхани.

«Хакан-бега немає, значить. Це, може, й на ліпше. Коли із стольником та радниками не знайду спільної мови, поведу перетрактації з самим хакан-бегом і виграю час».

— Поява аварських турм у землі Трояновій спричинилася до розбрату і січі між аварами та дулібами. Нині ж авари підійшли до Тиверської землі і погрожують їй тим же. Князь Тивері Радим і його мужі хотіли б знати, чим завинив перед вами люд наш, земля наша, за що уготована їм така зла доля?

— Ніби князь і його мужі не відають?

— Бо таки ні.

Таргіт поглянув у той бік, де сидів Дандал, затим туди, де радні.

— Анти потоптали усталені між людом ойкумени[32] покони — потяли наше сольство до них і серед усіх — найусолодженішого кагановому серцю сина Ікунімона. Чи сол тиверський відає, що та татьба і нечувана згуба забрала від нас найдостойнішого з усіх достойних мужа і привідцю на аварах — Баяна? Він помер тієї самої миті, як почув про свою найбільшу, що мав колись, втрату. Такого, стольнику, не прощають. За таке Антія має розплатитися кров’ю, і такою, якої вона досі, може, й не проливала.

— Я співчуваю вам і всім родам аварським. То справді невимовна втрата. Каган Баян знаний був на всю ойкумену яко неперевершений муж ратний. Та будьмо справедливі, достойні. Адже Тивер і люд її нічим не завинили в цім чорнім ділі. Коли вже ви прийшли з таким наміром — карати нас, і великою карою, давайте спершу удостовіримося, хто винен у погромі вашого сольства.

— Княжич гадає, що про це можна удостовіритись?

— Є ж ваші люди, котрі бачили, очевидно, хто, де і як погромив, є наші.

— Істину визначить тепер тільки меч.

— А коли спробувати все-таки? В ім’я миру між родами нашими, в ім’я того, щоб даремно не лилася кров.

— Ні і ні. Турми перейшли через Карпати, їх не зупинити вже.

Що вдієш з такими? Бігме, націлилися перечити — і тільки.

— Ну, гаразд, — надумався Світозар і підступив до аварів з іншого боку. — Нехай важко удостовіритися зараз, хто потяв Калегула, хто — усе сольство. Одначе ви, як і ті з ваших, що були присутні при суперечці в наметі князя Келагаста, не можуть сказати, що потяли тиверці. Розшукайте уцілілих із того сольства та запитайте, вони підтвердять інше: саме тиверський князь перечив Келагастові і ставав на захист аварського сольства. Пощо ж має бути тепер покараний він і люд його?

— Бажання заступитися — ще не заступництво. Було б ліпше, коли б не пролилася кров.

— Свого часу наша кров також, пролилася в аварському наметі і так само, як і ваша, безневинно. Люд Антії не помщався за те. Він розумів: нерозважний вчинок одного не може бути карою для всіх. Якщо цього нерозважного вчинку допустився Келагаст, то він покараний уже за це. І він, і люд його. Звертаюся до вашого розуму і вашого серця, мужі достойні, як і до розуму та серця привідці вашого: доста крові. Одне, коли вона пролита з чиєїсь вини, і зовсім інше, коли пролита безневинно. За цю кров теж доведеться розплачуватись, і дорогою ціною. Збагніть, ми погубимо роди свої. Сусіди скористаються тим і приберуть до рук як нашу, так і вашу землю. Чи сини гір і степу — авари — можуть не втямити цього і дійти до цього? Чи не ліпше буде, коли житимуть у мирі з антами, такими ж вільнолюбними і нікому не підвладними, як і вони?

Таргіт засовався. Видно було, хоче сказати щось і не збереться з думкою. Зрештою став перемовлятися з радними.

— Ми маємо обміркувати те, що сказав нам сол землі Тиверської, — була відповідь. — Речницю свою висловимо завтра, о цій же порі.

Небагато віз Світозар у табір брата свого, всього лиш надію на завтра. Проте і вона виявилася маревом. Обри сказали, зустрівши:

— Тиверці і дуліби завжди і в усьому були єдині. Тож і за злочин дулібів мають відповідати купно з дулібами.