Червоно-чорне - Святослав Липовецький

років, але покинувши в’язницю, став членом Української Гельсінської Групи (УГГ). Радянська влада ще раз запроторила Лесіва до в’язниці, обвинувативши вчителя фізкультури в «зберіганні наркотиків». А в таборі відбулася друга спроба дати термін «за наркотики». Протестуючи, Ярослав Лесів провів ряд голодувань з політичними вимогами. Йому, врешті, належить й рекорд — 198 днів голодування!

Відсидівши, Ярослав Лесів став одним із найактивніших греко-католицьких священиків. Він організовував перші великі Літургії у Зарваниці, виступав від імені УГКЦ у квітні 1989 року перед п’ятдесятитисячним натовпом на Лужниках у Москві, разом із вірними організовував у столиці СРСР голодування з метою легалізації Української Греко-Католицької Церкви.

Отець Ярослав Лесів, який був кадрово-організіційним референтом Крайового Проводу ОУН, загинув за нез’ясованих обставинах на сорок шостому році життя, в жовтні 1991 року. Місяць перед тим з життя піде його найближчий друг — Зеновій Красівський.

99. Лірика та героїка боротьби

Зеновій Красівський був останнім Крайовим Провідником ОУН, який допровадив підпільну організацію до часів незалежності. Його життя було наповнене мучеництвом та жертовністю. Майже 27 років зі свого віку йому довелось віддати психлікарням, тюрмам і таборам, проте він ніколи не припиняв боротьби. І навіть в такому непростому й посвяченому житті з’явилося місце для сентиментів та чуда. Ще в психлікарні трапилось щось зовсім незвичайне в долі Красівського. До нього почали надходити листи від невідомої американки — Айріс Акагоші, яка через Міжнародну Амністію вирішила підтримати невідомого чоловіка на Україні.

Листи писались англійською, а тому лікарі не перечили листуванню — Зеновій не знав англійської, а словника йому ніхто й не збирався давати. 31 лист — ось все багатство, з яким український в’язень та офіційний «псих» покидав лікарню.

«Господи, як я тобі заборгував... Я не писав, але думав набагато частіше, ніж Ти собі уявляєш. Передімною 31 твій лист, і мені в голові не вкладається, як маю на них відповісти», — писав він до Айріс.

Невідомо наскільки зрозумілими для американки були листи Красіського написані українською, але після його одруження з Оленою Антонів, це листування не припинилось, але стало ще більш наповненим.

Олена Антонів належить до тих невідомих героїнь, які щоденною працею намагались полегшити життя українських політв’язнів та їх сімей. Вона знайшла Красівського в Смоленській спецпсихлікарні. Короткий лист, фото зимових Карпат і постскриптум: «Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?».

Це був своєрідний девіз її життя. «Таких як я, вона мала по всіх зонах, критках, засланнях. Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилалися пакунки, звідси бігалося по лікарнях, по аптеках, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи полагодити якусь справу», — згадував Красівський. — «Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися, і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій...».

Після трагічної загибелі Олени Антонів, Красівський ще більше віддається громадській діяльності, розбудовуючи мережу ОУН, творячи політичні об’єднання і, особливо, виводячи з підпілля Українську Греко-Католицьку Церкву.

Як і раніше, ззовні він залишається життєрадісним та безтурботним чоловіком. Євген Сверстюк пригадував діалог, який завівся у нього вдома між родиною та Красівським: «Ви такий спокійний і веселий, наче Вас зовсім обминуло совєтське життя». «Можна сказати, що так, — погоджувався Зеньо. — Я тільки двадцять сім років провів під арештом, а решту — Бог милував...».

«Нарешті я хочу побажати вам, щоб усі ви й кожен зокрема, до кого проникла свідомість націоналіста, зберігали той ясний промінь у собі, кріпили його, щоб ви ставали аскетами у націоналізмі, щоб ви були українськими камікадзе! Бо тільки від того залежить успіх нашої боротьби — наскільки ви зможете у собі витравити зайвину, наскільки ви відсунете від себе ситу закуску, добру випивку, веселу компанію, наскільки ви приварите свої руки до чепіг національної справи».

Зеновій Красівський (09.02.91).

«Але ж мені постійно всміхається, мене манить моя блакитна мрія: підняти наш рухливий авангард до вершин людської духовної ємкості. Аби кожний поніс себе по своїй подвижній дорозі, як загальний смолоскип, і аби через кожну особистість засвітилася наша ідея».

Зеновій Красівський, «Владімірскій централ». 100. Зеновій Красівський:
Післяслово

«...Донині трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що віддали життя у безнадійній ситуації. І ті, що пішли на довгу й повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі. Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь — ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч большевицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командармів і найславніших революціонерів до найменшої клітини