Червоно-чорне - Святослав Липовецький

а далі били усім, чим тільки можна й куди лише можна було вцілити. Це не допомагало розговорити зв’язкову Шухевича і тоді, через фанерну перегородку, відбувалося побиття її матері. Останнім етапом тортур було випробування психотропними речовинами.

В записці до Шухевича «Нуся» (псевдо Дарки) з в’язниці писала: «Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася. Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі...».

Але Дарка Гусяк це все перетерпіла і вже до березня 1975 року місцем її проживання стануть Володимирський централ і табори Мордовії. Двадцять з двадцятип’яти років Дарка відсидить у в’язниці, хоча максимальний термін ув’язнення в Радянському Союзі становив 15 років. Та під тиском світової громадськості, останні шість років тюрми буде замінено на табір.

Уже після відбутого покарання Дарка Гусяк, якій буде заборонено проживати в Західній Україні, разом із Катериною Зарицькою поселиться на Хмельниччині. Оунівки не припинять націоналістичної діяльності, а КДБ не припинить переслідувань — сусідів змусять доносити на подруг, невідомі битимуть вікна, ламатимуть на подвір’ї квіти, погрожуватимуть через анонімні листи.

В 90-х роках, отримавши квартиру у Львові, Дарка Гусяк перетворить її на офіс Ліги Українських Жінок та склад націоналістичної літератури. З далекого 1944-го й по сьогодні, Дарка Гусяк не припиняла своєї націоналістичної діяльності й стала яскравим символом жінки-націоналістки.

97. Еталон високої ідеї

Бойовий шлях Зеновія — звичайного хлопця із карпатського села Витвиця, розпочався в 15 років, коли у грудні 1944-го батьки зняли зі стіни ікону та благословили своїх дітей на боротьбу.

Найстарший брат Євстахій був призначений повітовим ОУН на Галицький повіт. 12 лютого 1945 року повітовий «Крига» (псевдонім Євстахія) потрапляє в оточення і покінчує з життям пустивши останній набій собі у скроню.

1 березня зненацька захопили брата Ярослава — підрайонного провідника «Негуса». Зеновій із сестрою через вікно спостерігали, як вели його попід хатою зі зв’язаними колючим дротом руками. Йому дали 20 років каторги. Через два тижні прийшла черга брата Мирослава — на нього навела директорка школи. А ще через два місяці тих, хто залишився — вивезли. Щоправда сім’ї вдалось розбігтись та уникнути переселення, зате все майно було розграбоване. Так сім’я Красівських стала безправною.

Зеновій подався у ліс, зв’язався з підпіллям та отримав перший наказ: «Вчитись!». Довелось легалізуватись у Болехові та закінчувати середню школу: «Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався...». Після цього було повернення додому, а потім і другий вивіз цілого села в Сибір.

З цілого ешелону Зеновію Красівському єдиному вдалось втекти — сокирою відбив ґрати на вікні та й стрибнув під укіс. Наступні кілька років — час підпілля: облави, сховки, нелегальна діяльність. Але так довго тривати не могло — у 1949 році арешт і вирок Особливої наради: 5 років позбавлення волі та довічне заслання.

Той період життя Красівський уже належно описав у 1991: «Наш націоналізм — це був ніби „Отче наш“, поєднаний із прицілом револьвера, і ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. І той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що, правду мовлю, ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога, тому що сила проти нас була така велика і жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу. Але ми стали не на життя, а на смерть — і ми гідно вмерли! Вмерли для того, щоби скропити кров’ю землю, щоби встелити її кістками, і щоби з тої крови і з тих кісток зродилися ви».

А тоді, у ’57, на шахтах Караганди, внаслідок аварії, Зеновій Красівський стає інвалідом ІІ-ї групи. Це певною мірою допомогло облаштувати життя, адже з інваліда зняли обмеження та видали паспорт. Завдяки цьому колишній в’язень отримав можливість повернутись на Західну Україну та вступити на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету ім.І.Франка.

Втім, ані відсиджуватись звичайним обивателем, ані облаштовувати своє життя, хоч на той момент був уже батьком двох дітей, Красівський не став. Із середовища давніх знайомих та однокурсників університету створює підпільну організацію Український національний фронт.

За цю діяльність Красівського арештовують й присуджують новий вирок: 5 років в’язниці, 7 — таборів суворого режиму і ще 5 — заслання.

В’язничне життя ніколи не було легким для українських політв’язнів, але для Красівського особливо — його алергеном була цибуля. Він не міг їсти страв з цибулею, а у в’язниці все було приготовано з нею: і бурда, і каша, і рідка картопля.

Місяцями Зеновій Красівський не їв нічого вареного, перебивався на одній пайці хліба (500 г), на 15 грамах цукру і можливістю відвідувати в’язничний кіоск, купуючи продукти на 2 крб. 50 коп. в місяць. Згодом його позбавили можливості відвідувати кіоск. Постійна вага вимученого Красівського не перевищувала 52 кг.

Та це не заважало йому стверджувати, що він — «найщасливіша людина в зоні». І в’язні, які перебували з ним це постійно підтверджували. Його оптимізм за найнесприятливіших обставин не одному додавав сили та наснаги. Казахський дисидент Кульмагомбетов і єврей Едуард Кузнєцов, який був розстріляний за захоплення пасажирського літака, свідчили, що ідею українського націоналізму вперше сприйняли позитивно лише від Зеновія Красівського.

Перебуваючи часто в ізоляції, маючи за собою статтю «зрада Батьківщині», Красівський починає писати вірші. Тут придалась філологічна освіта й те, що в таборах були високоосвічені в’язні-інтелектуали. Поступово, переходячи з рук в руки через прискіпливу критику