Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Вибух бомби в Роттердамі потряс Україною. «Огонь і залізо розсудить нас!» — сказав С. Бандера на Варшавському суді, а по країні пройшов шепіт: «Україно, ти житимеш, якщо родитимеш таких синів...».

З того часу С. Бандера став прапором нашого покоління. Цей прапор у боротьбі з окупантом дав нам зміст існування: вчися, працюй, борися і перемагай. Віддай усе щоб твій нарід був свобідний і незалежний від Москви, Варшави і Берліну.

Наш прапор все вище і вище підносився над безкраїми просторами України і своїм трепотом збуджував порив до боротьби. Україна перетворювалася в бурхливий океан, хвилі якого наносили удари ворогам і казали їм: не ти тут господар! Брунатний і червоний хижаки поділили Европу і проковтнули пихатих варшавських панів. Потім розпалили пожежу війни між собою за нашу землю, за наше багатство...

Але, не зважаючи на сили брунатного хижака, дня 30-го червня з города Льва на хвилях етеру пролунав голос нашої свободи. Світ почув, що Україна має свій шлях, незалежний від Москви і Берліну.

Акт 30-го червня вимагав, щоб покоління з повним розмахом пішло до бою проти брунатного і червоного наїзників. Червоний хижак, утікаючи з України, залишав за собою руїну і гори трупів. А брунатний, наступаючи на українські землі, з такою ж самою ненавистю нищив усе, що українське і що не хотіло йому коритися. Невідомий підпільний борець падав від кулі брунатного гітлерівця на землю, яка ще не висохла від крови брата, котрий загинув від червоного москвина.

Приховані жертви московського злочину у Вінниці збільшилися жертвами гітлеризму у Києві в Бабиному Яру. Серед тих тисячів гітлерівських жертв Бабиного Яру є сотні підпільників ОУН, а серед них Обласний Провідник Лімницький. А ніхто не знає, де лежать кості провідних синів України: Лемика, Орлика, Легенди, Равлика і сотень тисяч інших.

Але на полі бою і вороги залишають свої жертви: гітлерівці — шефа СА Люце, і сотні комісарів із «Зондер-команд»; червоні платять головами маршала Ватутіна, генерала Свєрчевского та десятків тисяч своїх вибраних вислужників.

Моє покоління чесно складає на вівтар Батькіщини свою жертву не тільки в кожній закутині України, але в каменоломнях кацетів: Ґрос-Розен, Дора й інших міст «культурного» Заходу, та на Соловках, Воркуті, Колимі й інших місць «дикого» Сходу. На полі бою кладуть голови вояки УПА, їхні командири, провідники і Головний Командир Тарас Чупринка. На чужині від злочинної руки ворога гине Провідник С. Бандера. До своєї смерти Степан Бандера вів нас, як прапор, до боротьби. Після смерти він є для нас символом і легендою.

Піднятий прапор об’єднує і мобілізує нові сили та творить нову дійсність, кажучи, що мертвих у нас немає, бо разом із поляглими борцями не вмирає боротьба. Вона продовжується, а її дороговказом є наша свята мета, оперта на наше минуле, створене легендами, моїми вчителями, провідниками і моїм поколінням.

5 листопада 1968 року, напередодні відзначення чергової річниці «великого Жовтня», з будинку № 27 на Хрещатику (біля Бесарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і з криком: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!» пробігла кілька метрів по Хрещатику. Лікарям не вдалося врятувати життя Василя Макуха і він, не прийшовши до свідомості, помер у лікарні.

Цікаво, що Василь Макух, який був уродженцем Львівщини й за перебування в лавах УПА відбув тривалий термін заслання, останні 12 років свого життя проживав у Дніпропетровську.

Вважають, що однією із причин самоспалення Макуха був й протест проти радянської інтервенції до Чехословаччини. 16 січня 1969 року акт самоспалення здійснить й чеський студент Ян Палах, ім’я якого є одним із символів Чехії, чого досі не можна сказати про ім’я Василя Макуха в Україні.

А через десять років після вчинку Макуха, калушанин Олекса Гірник вчинив самоспалення на Тарасовій горі у Каневі — в 60-ту річницю проголошення самостійності України Центральною Радою (22 січня 1918 р.). Перед тим Гірник розкидав близько тисячі листівок націоналістичного змісту (слідчі відшукали 970 листівок).

В листі до дружини Олекса Гірник писав: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».