Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Генерал Айзенгауер, ген. де Ґоль, німецький канцлер Аденауер — безперечно великі мужі й безумовно вороги комунізму, але жодний в’язень чи засланець-українець не ждав від них визволення з московсько-комуністичної неволі. Цього визволення очікувано тільки від однієї людини, вплітаючи свою надію в кожну молитву: Бандера! Яке значення мало питання дипломатичної і військової сили? Для мільйонів українців обабіч загороди з колючого дроту Бандера мав вартість цілої армії, слава його революційних чинів, блиск його імени й творча динаміка його революційної особистости, що впливала на нас із велетенською незламною силою, не зважаючи на безмежну географічну віддаль, зрівноважували силу танків і літаків, яких він не мав.

Бандера — наш провідник!..

Бандера не був провідником тільки однієї організації, він був провідником усього народу, поневоленого, але не скореного й воюючого українського народу. Я цілком свідомий того, що це твердження натрапить на спротив деяких українських екзильних політиків. Але я тверджу тільки те, що відчували й думали сотні тисяч українців поза залізною заслоною. Провідництво Бандери беззастережно визнали всі українці, бо понад партійними розходженнями височіло одно-єдине, найбільше: Батьківщина. Тепер, коли пройшло вісім років з того часу, я можу з усією рішучістю твердити, що Бандера мав більше друзів, послідовників та прихильників поза залізною заслоною (і далі має), ніж на її західньому боці. Велич його особистости швидше збагнули ті, хто, не зважаючи на місце свого перебування, безперервно бореться за свою свободу.

Бандера — це Україна!..

Коли хто говорив про Бандеру, той одночасно думав про Україну. Обидві назви зіллялися в одне й те саме. Бо Бандера уособлював у собі найкращі й найбільші чесноти українського народу, був для сотень тисяч, та мільйонів вимріяним символом волі й незалежности.

Хто з них особисто знав Бандеру? Скільки з них справді були членами ОУН? Не велика кількість. І цих кількох, які його бачили, чули, чи говорили колись з ним, називалися щасливцями, їм заздрили, навіть не приховуючи цієї заздрости. В цьому саме велич Степана Бандери. Ще за свого життя він став національною легендою, героєм, я навіть відважусь сказати: святим. Мабуть, не було ні одного бараку, заселеного в’язнями чи засланцями-українцями, де не було б його портрета. Цей портрет переховувано як найбільші скарби і він ніколи не дістався до рук чекістів. В концентраційних таборах і селищах примусово поселених запроторенців ходили про нього безчисленні оповідання й леґенди. Були й такі, що знали напам’ять його писання, текст його промов і закликів. Кур’єри й вістки з-за кордону давали найдокладніші інформації про його революційні дії.

Але Бандера мав своїх послідовників і прихильників не тільки серед українців. Ні, інші немосковські національні групи теж уважали його своїм. Революційна сила, що випромінювала його особистість, не знала жодних національних меж. Його можна було або безмежно любити, або безмежно ненавидіти. І це останнє робили не лише серед московських комуністів. Москалі-невільники в таборах примусової праці теж бачили в ньому смертельного ворога, знищувача московської імперії.

«Ненавиджу комуністів, — сказав до мене одного разу москаль-білогвардієць, — але і в некомуністичній Росії є для Бандери тільки одне місце: шибениця».

Чи скритовбивчий замах на Степана Бандеру допоміг Кремлеві перемогти внутрішній і зовнішній фронт українського народу? Хто переконаний, що так, той не знає українського народу, а бандерівців і поготів! Так само, як московські замахи на Симона Петлюру й Євгена Коновальця не могли припинити української визвольної боротьби, так само вбивство Степана Бандери не поставило на коліна українських націоналістів. Боротьба продовжується аж до переможного кінця. Навіть мертвий Бандера надалі залишається найбільшим і найгрізнішим ворогом Москви. Його дух живе — я глибоко переконаний всюди там, де залишилися його борці: в Україні, в Сибірі, Казахстані й на всіх просторах тиранської імперії, ім’я якій є: СССР. Він і далі наснажує їх до святої боротьби й перемоги. Цим борцям під прапором Степана Бандери, з якими я мав щастя жити і спільно боротися, із найбільшою радістю та дружньою любов’ю, присвячую ці слова.

В квітні 2006 року Юрій Шухевич отримав найвищу державну нагороду — звання Героя України, а ще через півтора роки, в жовтні 2007, з рук Президента України він отримає чергову відзнаку Героя України, але на цей раз посмертно присвоєну його батькові. Відомій родині Шухевичів, як, можливо, жодній іншій, доведеться привернути до себе стільки уваги, зазнати стільки переслідувань, а згодом й пошанування...

Юрій Шухевич народився у 1933 році. В час його дитинства батько сидітиме у польській в’язниці, а після виходу на волю, Роман Шухевич відправиться воювати за Карпатську Україну. Найщасливішими роками Юрка будуть початок 40-х — тоді сім’я житиме разом у Кракові й син матиме достатньо уваги та спілкування з батьком.

У 1946 році МДБ заарештує й відправить у Сибір матір та бабусю Юрка, а його самого, з молодшою сестричкою, влаштують у дитячий будинок в Чорнобилі, а пізніше