Червоно-чорне - Святослав Липовецький
Кінгірський табір став, мабуть, найвідомішим серед чисельних подібних закладів Радянського Союзу. 42 дні свободи, які пережили в’язні Кінгіру в 1954 році, закінчились «взяттям» табору за допомогою танків. Як результат — близько 700 загиблих і покалічених, та реорганізація всієї табірної системи й створення нової легенди спротиву.
Кінгірський табір, який входив до великої структури таборів під назвою «Степлаг», знаходився неподалік містечка Джезказган Карагандинської області Казахської РСР. А на його території розміщувалися три табірні пункти: перший — жіночий, два інші — чоловічі.
Промовистий факт — на час кінгірського повстання у зоні перебувало 20 698 в’язнів, з яких 9 596 (46,3%) — українці, 4 637 (22,4%) — прибалти, 2 661 (12,8%) — росіяни. Абсолютна більшість ув’язнених — 14785 осіб — були засуджені за «зраду Батьківщини», а близько половини з них мали двадцятип’ятирічний термін й були народжені після 1920 року.
Особливістю «Степлагу» було те, що тут перебували переважно українські та прибалтійські молоді націоналісти, що й надало особливий характер повстанню.
Ще рік перед тим відбулися повстання у Воркуті та Норильську, відтак хвиля протесту проти табірного свавілля наростала. За рік перед повстанням табірна охорона безпричинно й без попередження чотири рази відкривала вогонь по в’язнях, що привело до смертей невинних людей, але це були лише фрагменти того приниження, яке переживали ув’язнені.
Щоб стримати повстанський дух, у квітні 1954-го в Кінгір привезли півтисячі кримінальних в’язнів, проте й це не допомогло, адже, як згадував Солженіцин: «приїхавши в Кінгір кримінальники уже дещо чули, вже очікували, що дух бойовий є на каторзі. І перш ніж вони роздивилися і перш ніж злизались з начальством, — прийшли до паханів витримані широкоплечі хлопці, сіли поговорити про життя і сказали їм так: „Ми — представники. Яка в особливих таборах йде заруба — ви чули, а не чули — то розкажемо. Ножі тепер ми вміємо робити не гірше ваших. Вас — шістсот чоловік, нас — дві тисячі шістсот. Ви — думайте і вибирайте. Якщо будете нас давити — ми вас переріжемо...“».
Повстання розпочалося 16 травня 1954 року, коли майже 7 тисяч в’язнів відмовилися виходити на роботу і ще 12 тисяч в’язнів, які працювали на рудниках, підтримали страйкарів. В результаті було знищено перегородки між таборами, адміністрацію та охорону вигнано за межі табору, виставлено барикади та організовано власну охорону. Над табором вивісили червоно-чорний прапор.
25 травня міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов і Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у доповідній записці до Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначали, що «масовою непокорою керують засуджені оунівці». Щоправда, формально створену таборову комісію очолив росіянин Кузнєцов — бандерівці намагалися надати повстанню не політичний характер, а швидше соціальний — вони вимагали створення елементарних прав для в’язнів. Серед вимог було згадано й 5-денний робочий тиждень та 8-годинний робочий день, ліквідацію слідчого ізолятора та штрафних бараків, знизити термін ув’язнення засудженим на 25 років та змінити відношення до сімей засуджених за статею 58 — «зрада Батьківщини».
Вже значно пізніше, російський в’язень Кропочкін в мемуарах зізнавався: «Зрозуміло, що забастовку затіяли „західняки“, „бандерівці“ — так ми їх називали, росіяни... І після заклику до забастовки настало певне заціпеніння, і перша думка: „Чим все це закінчиться?“. Їм, з двадцятилітніми термінами, втрачати було нічого, а ми, багато „москалів“, відбули хто половину з десяти, хто закінчував термін. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками забастовки, то заручниками. Потім воно так і стало».
І дійсно, бандерівці, які організували кінгірське повстання, створили таємний центр, який керував повстанням і лише наглядали за діяльністю «офіційної» комісії. «Чи увійшли в цю Комісію головні справжні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно залишились самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який з 1941 воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кінгірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу», — писав Солженіцин.
Таборовики організували відділ пропаганди, який забезпечував функціонування радіовузла та поширення листівок (близько 700 листівок було випущено повітряним змієм). Власна служба безпеки мала три підрозділи, між іншим, для охорони навіть було пошито уніформи. Священики різних конфесій відправляли богослужіння та вінчали закоханих. Цілодобово виготовлялася зброя й насипалися барикади. А разом з тим, один із організаторів повстання — Михайло Сорока — організував і керував хором, у репертуарі якого був «Гімн кінгірського повстання», автором слів та музики до нього також був Сорока.
26 червня в табір було введено 1600 солдат із собаками, пожежними машинами і танками Т-34. Це вперше і востаннє на придушення повстання було кинуто танки. Жінки-в’язні, які здебільшого були вдягнені у святкові вишивані сорочки, колоною вийшли назустріч танкам, але техніку це не спинило. За різними даними під танками загинуло від двісті до п’ятсот осіб.
В’язнів Кінігіру було розкидано по інших таборах СРСР, ватажків повстання було засуджено в т.ч. й на смертну кару, а далі розпочалася реорганізація каральної системи. Незважаючи на високу ціну, яку заплатили своїм життям ув’язнених Кінгіру, їхній чин полегшив умови ув’язнень для сотень
