Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Ці слова Анатоль Радиґін присвятив Катрусі Зарицькій — одній із легенд націоналістичного руху та дружині Михайла Сороки. Її ім’я стало відомим ще в 1930-х — Катруся була донькою знаного професора-математика Мирона Зарицького.

І хоча Катерина після закінчення навчання в гімназії сестер Василіанок та музичного інституту ім. Лисенка вступає до Львівської політехніки, подальша наука відбуватиметься з перервами. Її, як члена бойово-розвідувального відділу ОУН, буде засуджено на Варшавському (на 8 років) та Львівському (на 5 років) процесах ОУН.

Власне під час ув’язнення відбувається знайомство Катрусі та Михайла. Кажуть, що Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці (за Польщі таке було можливим), а Зарицька ходила на Богослужіння. Незабаром поміж ними починається інтенсивне листування, а в ролі зв’язкового виступає в’язничний сповідник отець Тарнавецький.

Після окупації Галичини більшовиками, опинившись на волі, Михайло та Катруся одружуються. Та це не заважає їм повернутись до звичної підпільної діяльності. Але й це не тривало довго — в березні 1940 року, після чотирьох місяців подружнього життя їх знову заарештовують, на цей раз більшовики. Ті короткі чотири місяці виявляться єдиним часом спільного подружнього життя. Михайла відправлять в радянські табори, а Катруся залишається у Львові, в тюрмі Бригідки. Тут вона народила сина Богдана, якого у вісім місяців передала на виховання своїм батькам.

У майбутньому, не маючи можливості не те, що жити разом, але й бачитись, Катруся та Михайло ніколи не втрачатимуть між собою зв’язок. Пишучи близьким про дружину, Михайло не стримуватиме своїх емоцій: «Ми з нею (Катрусею — Авт.) тремтіли від радості під Жовтими водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали й знову піднімалися. Ми скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову нас любов до України волочить по битих, знайомих сибірських шляхах. Це ми з нею співали у льохах: „Не хочемо ні слави, ні заплати“».

Чергове несподіване звільнення відбулося в зв’язку з німецько-радянською війною. Проте, характер Катрусі не дозволяв бездіяльно відсиджуватись вдома — в 1941— 1943 рр. вона була Крайовою Провідницею жіночої мережі Організації Українських Націоналістів, очолювала юнацьку реферантуру пропаганди ОУН на західноукраїнських землях, а пізніше стала організатором і керівником Українського Червоного Хреста.

У 1945 році Українська Головна Визвольна Рада нагороджує Катерину Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги. А ще через два роки, внаслідок зради, була заарештована райвідділом МДБ. Незважаючи на збройний спротив, а також вжиту отруту, більшовики врятували Зарицьку для допитів, а потім засудили на 25 років ув’язнення.

Свій повний термін Катруся Зарицька відбула у Владімірській та Верхнє-Уральській тюрмах. Як і її чоловік, вона стала символом гідності та святості не тільки для земляків, але й в’язнів інших національностей.

«Ніде так не проявлялась людська доброта, як у складних умовах, — згадувала зв’язкова Командира УПА Дарія Гусяк. — Творити людям добро, допомагати в біді було Катрусиною професією. Завжди частувала вона тих, хто не мав жодної допомоги, а решту продуктів ділила на рівні частини між своїми землячками. Доброчинство було її внутрішньою потребою. Що б вона не робила, завжди пам’ятала, що представляє Організацію Українських Націоналістів».

Після відбуття ув’язнення, у 1972 році повертається на Україну. І оскільки існувала заборона селитись в Галичині, Катерина Зарицька купує помешкання у Волочиську Хмельницької області. Як сама згадувала: «...хатка на курячій ніжці. Купували, що було під рукою, аби мати дах над головою, аби постійно не шукати нової квартири».

Всі 14 років, які прожила на волі (померла Катерина Зарицька 29 серпня 1986 року) піклувалась про політв’язнів, подорожувала, віддавалась родині. А коли у 1991 році відбулось перепоховання Михайла Сороки із Мордовії на Україну, то поруч, в одній могилі на Личаківському цвинтарі поховали й Катерину Зарицьку.

Як часто чув я цю назву під час мого довголітнього перебування в неволі. Скільки гордости було в ній, коли її вимовляли вороги Москви й комунізму, скільки ненависти, коли цю назву викрикували чекісти! Бандерівці! — це був для нас бойовий клич, гасло. Бандерівці — звалося полум’я, що його не могла згасити найстрашніша буря терору.

Я Бандерівець!..

Хто міг таке твердити, цей був найхоробріший з хоробрих. Бути бандерівцем означало бути «упривілейованим». Але цього «привілею» не можна було дістати як подарунок, його треба було вибороти, витерпіти. Одне слово — для українця не було більшого відзначення, як це: бути бандерівцем.

Бандерівці на фронт!..

Де не лунало це гасло під час в’язничничних повстань в СССР? Всюди! Там де спалахували вогні розрухів, бандерівці творили авангард. Так було на Далекому Сході, так було в Казахстані, в Сибіру, над Льодовитим морем. Серцем і мозком наростаючої революції були бандерівці.

Бандера — наш визволитель!..