Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Після цього Ірина Сеник на листку олівцем написала заяву, що оголошує голодівку, вимагаючи книг та голку з нитками. На дев’ятий день голодівки Ірина отримала голку, нитку та наперсток...

Ох, і було їх там! Казали, що половина всіх політичних в’язнів по всій Сибірі були бандерівці.

Ви знаєте, совєти кожного українського самостійника, що проти москалів, як вони кажуть «за самостоятельну Україну», звуть бандерівцями. Москалі, совєтська власть йому не «правилась», значить — український націоналіст, «бандьора». Зараз по війні їх було в большевицьких концтаборах сотні тисяч.

Такі, що справді були в УПА або в організації Бандери, такі, що помагали їм якось і навіть ті, що просто своїм наставленням могли стати «бандерівцями». Дуже багато їх згинуло. По смерті Сталіна «дрібніших» звільнили, залишалися ті, що їх засудили на двадцять, двадцять п’ять літ.

У совєтських тюрмах і концлагерах бандерівці мали дуже добру славу. Тверді, з’єднані, бойові. Там дуже багато кримінального елементу, «блатні», що тероризують інших в’язнів. Вони пробували взяти під ноги й бандерівців, але дістали болючого прочухана. Боротьба була кривава, але «блатні» навчилися скоро, що «єслі ето бандєровець, нє троґай єво!». Те саме між жінками-в’язнями. «Бандерівець» чи «бандерівка» кожний в’язень совєтських концлагерів вимовляє з респектом.

Дай, Боже, і жидам таких, як Горбовий, Пришляк, Марчак, Дишкант, Сорока й сотні інших.

Горбовий... це фантастичне поєднання глибокого знання і бойової твердости в одній особі. Такої живої енциклопедії я ще не зустрічав. Що не запитаєш його, все знає і відразу відповість. Навіть по-жидівськи говорить і все про жидів знає. Я б його головним рабіном Ізраїлю зробив. А який твердий! Двадцять вісім років тюрми й концтаборів видержав і не заломився. Його вперто намовляли «покаятися» і засудити український націоналізм, і за те його відразу звільнять і високе становище дадуть. А він завжди: «Ні!». Приїжджали з Москви і намовляли мене, щоб я вплинув на нього, щоб «розкаявся». То я їм казав: «А що я можу? Ви знаєте, що Ґарбавой бандерівець. Скеля! Не розлупиш!»..

«Я був ще початкуючим школярем, як мій покійний батько пояснював мені тяжке положення народу, та вщиплював в мене основні правила людської поведінки і етики. Я знав, що треба чесно жити, помагати ближньому просуватися вперед, кожному віддати йому належне, та любити рідний край та його звичай. От ці моральні настанови стали девізом мого життя. Я пильно зачитувався тогочасною літературою, та хлипом скорбної землі точив свій вбираючий світогляд».

Так писав про свої юні роки Володимир Горбовий. В 1950-1970 він стане, мабуть, найшановнішим арештантом радянських таборів. Політичні в’язні єврейської національності, які отримають дозвіл на виїзд із СРСР з найбільшою повагою згадуватимуть доктора Горбового.

Але це буде пізніше. А починатиме Володимир Горбовий свій шлях національно-визвольної боротьби старшиною в Українській Галицькій Армії. Тоді ж матиме й перші втрати — під час боїв втратить око. Після завершення воєнної епопеї він вступить до УВО, вчитиметься в Таємному університеті й, намагаючись уникнути арешту, нелегально, через Карпати, перебереться до Праги. В Кардовому університеті закінчить філософський та юридичний факультети, тут він отримає звання доктора наук й потім підтвердить це в Ягелонському університеті Кракова.

В 1930-х роках Горбовий одночасно прославиться як адвокат-захисник політичних в’язнів (зокрема він буде офіційним оборонцем Крайового Провідника — Бандери), але й також як в’язень польських тюрем й концтабору у Березі Картузькій.

Під час II Світової війни доктор Горбовий у Кракові працював в апеляційному суді, очолив Український комітет допомоги полоненим і біженцям, а у 1941 році його обрали Генеральним суддею ОУН та Головою Українського Національного Комітету. Саме за підписом Горбового було надіслано ноту до німецького уряду з вимогою визнати український уряд та Акт проголошення Української Державності. На це нацисти відповіли ув’язненням доктора Горбового до в’язниці у Монте-Люпіху.

Після війни Володимир Горбовий працював у Міністерстві земельних справ Чехословаччини. А в серпні 1947 року його було арештовано та передано польській владі. Не знайшовши за ним жодної провини, поляки далі передають Горбового більшовицькому режимові, який після тривалих допитів, засуджує громадянина Чехословаччини на 25 років ув’язнення за статтею 54-2 — «зрада батьківщини».

Авраам Шифрін залишив дуже характерний спогад про доктора Горбового: «Влада СССР та КГБ не раз намагалися зламати твердість Володимира Горбового.